Ніч у Лісабоні. Эрих Мария Ремарк. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Эрих Мария Ремарк
Издательство: ДП с иностранными инвестициями ""Книжный Клуб ""Клуб Семейного Досуга""
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 1962
isbn: 978-966-14-8624-8,978-966-14-8324-7
Скачать книгу
майже вороже, перш ніж я підійшов до неї.

      – Із Франції.

      – Тебе впустили сюди?

      – Ні. Я таємно перейшов кордон.

      Гелен питала майже про те ж саме, що й Мартенс.

      – Навіщо? – спитала вона.

      – Щоб побачити тебе.

      – Тобі не слід було їхати сюди.

      – Я знаю. Я сам собі це твердив щодня.

      – Чого ж ти тоді приїхав?

      – Коли б я це знав, то не був би тут.

      Поцілувати Гелен я не наважився. Вона стояла перед самими моїми очима, але така заціпеніла, наче могла розбитись, якщо до неї доторкнешся. Я не знав, що вона думала, але бачив її знову, вона жила, і тепер я міг піти геть або ж чекати, що буде далі.

      – І ти не знаєш? – спитала вона.

      – Завтра знатиму. Або через тиждень. Або ще пізніше.

      Я поглянув їй в обличчя. Що було знати? Знання тут – це клубочок піни, що танцює на хвилі. Найменший вітер може його здути; а хвиля лишиться.

      – Ти приїхав, – мовила вона, і її личко втратило жорсткий вираз, стало лагідним, вона підступила ще ближче до мене. Я тримав її за руки, а вона притиснула свої долоні мені до грудей, ніби ще хотіла відштовхнути мене. У мене було таке відчуття, наче ми вже давно стоїмо отак віч-на-віч, самотні, у темряві на вітряній соборній площі, відгороджені від неї скляною стіною, з-за якої глухо долинає вуличний шум. Ліворуч, за якихось сотню кроків од нас, стояв, замикаючи площу з протилежного боку, яскраво освітлений міський театр з майже білими сходами, і я пригадую, що трохи здивувався, чому там ще дають вистави, а не влаштували казарми чи в’язниці.

      Гурт людей пройшов мимо нас. Хтось зареготав, і кілька чоловік оглянулось у наш бік.

      – Ходімо, – прошепотіла Гелен. – Нам тут не можна стояти.

      – Куди ж нам піти?

      – До твоєї квартири.

      Я гадав, що не розчув її слів, і тому перепитав:

      – Куди?

      – До твоєї квартири. Куди ж іще.

      – Мене можуть впізнати на сходах! Хіба не ті ж самі сусіди живуть у нашому домі?

      – Ніхто тебе не побачить.

      – А служниця?

      – Я відішлю її на весь вечір.

      – А завтра вранці?

      Гелен поглянула мені в очі.

      – Ти приїхав з далеких країв для того, щоб про все це спитати в мене?

      – Я приїхав не для того, щоб мене тут схопили, а тебе, Гелен, посадили в концтабір.

      Вона раптом посміхнулась і сказала:

      – А ти не змінився, Йозеф. І як ти тільки наважився приїхати сюди?

      – Я й сам не знаю, – відповів я і мимоволі теж посміхнувся. Згадка про те, що раніше вона часом гнівно, а часом у розпачі дорікала мені за мою надмірну розсудливість, враз ніби змела всю небезпеку. – Але я тут, – додав я.

      Вона похитала головою, і я помітив сльози в її очах.

      – Ще не зовсім, – заперечила вона. – Не зовсім! А тепер ходімо, а то ще справді арештують нас, бо все виглядає так, ніби я влаштувала тобі сцену.

      Ми пішли через площу.

      – Але ж я не можу так одразу