Ніч у Лісабоні. Эрих Мария Ремарк. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Эрих Мария Ремарк
Издательство: ДП с иностранными инвестициями ""Книжный Клуб ""Клуб Семейного Досуга""
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 1962
isbn: 978-966-14-8624-8,978-966-14-8324-7
Скачать книгу
ми з тобою на виду.

      Мартенс повернув ключ назад і підійшов до мене.

      – Йозеф, ради Бога, що ти тут робиш? Ти прибув сюди таємно?

      – Так. Але тобі не доведеться переховувати мене. Я живу в готелі в іншому місті. І прийшов до тебе тільки тому, що не знаю нікого іншого, хто сповістив би Гелен про мій приїзд. Вже п’ять років я нічого не чув про неї. Не знаю, чи не вийшла вона знову заміж. Якщо вона одружена вдруге…

      – І з-за цього ти пробирався сюди?

      – Авжеж, – відповів я здивовано. – А чого ж іще?

      – Ми повинні десь тебе сховати, – сказав він. – Цю ніч ти можеш переспати тут у кабінеті на канапі. Я розбуджу тебе до семи годин. О сьомій служниця приходить сюди прибирати. А після восьмої можеш знову зайти. До одинадцяти пацієнтів не буде.

      – Вона вийшла заміж? – спитав я.

      – Гелен? – Мартенс похитав головою. – Я гадаю, що вона навіть не розлучена з тобою.

      – Де вона мешкає. В тій самій квартирі?

      – Напевно.

      – У неї ще хтось живе?

      – Кого ти маєш на увазі?

      – Її мати. Сестри. Брат. Або ще хтось із родичів.

      – Цього я не знаю.

      – Ти повинен розвідати, – сказав я. – І сказати їй, що я тут.

      – Чому ти сам не скажеш їй цього? Он там телефон…

      – А якщо у неї хтось є? Наприклад, брат, який мене вже раз виказав?

      – Та правда, – погодився Мартенс. – Вона може розгубитись, як і я. І це може зрадити її.

      – Крім того, Рудольфе, я навіть не знаю, якої вона тепер думки про мене. Адже минуло цілих п’ять років, а ми прожили після одруження разом тільки чотири. П’ять років – це більше, ніж чотири, а розлука здається в десять разів довшою, ніж сумісне життя.

      Мартенс кивнув.

      – Я тебе не розумію, – сказав він трохи згодом.

      – Цілком можливо. Я й сам себе не розумію. Адже ми живемо різним життям.

      – Чому ти не написав їй?

      – Зараз я тобі цього не можу пояснити. Сходи до Гелен. Побалакай з нею. Вивідай, що вона думає. Якщо, по-твоєму, буде варто, скажи їй, що я тут, і спитай, де мені можна зустрітися з нею.

      – Коли мені піти до неї?

      – Зараз, – сказав я здивовано. – А коли ж іще?

      Він озирнувся довкола.

      – Де ж тобі перебути цей час? Тут не зовсім безпечно. Не дочекавшись мене, дружина може прислати сюди служницю; вона звикла, що я після прийому хворих підіймаюсь до себе нагору. Або ж мені довелося б тебе тут замкнути. Але це також може привернути увагу.

      – Я не хочу сидіти під замком, – заявив я. – А ти не можеш сказати дружині, що треба зробити візит до якогось пацієнта?

      – Скажу їй це потім, коли повернуся. Так простіше.

      Я помітив блиск у його очах, і мені здалося, ніби він на мить примружив ліве око. Я згадав нашу хлоп’ячу дружбу.

      – Поки що я сходжу в собор, – сказав я. – Церкви ще й досі майже такі ж надійні, як у Середньовіччі. Коли тобі подзвонити?

      – Через годину. Назвешся Отто Штурмом. А як я тебе знайду? Чи не краще тобі піти в таке місце, де є телефон?

      – Де є телефон, там і небезпека.

      – Можливо. – Він в нерішучості