– А мені можна прийти до тебе на прийом, Рудольфе? Ти дуже зайнятий?
– Але ж пробачте! Я вас не знаю, а ви…
– Старий Шеттергенд, – сказав я.
Я раптом згадав, як ми ще хлопчаками називали один одного, граючи в індійців. То були імена з романів Карла Мея. Дванадцятирічними підлітками ми ті книги прямо ковтали одну за одною, Якусь мить нічого не було чутно. Потім Мартенс запитав стиха:
– Що-о?
– Віннетоу, – відповів я. – Хіба ти забув наші колишні імена? Адже це улюблені книги фюрера.
– Вірно… – погодився Мартенс.
Як відомо, людина, що розпалила Другу світову війну, у своїй спальні тримала томів тридцять чи й більше одного письменника – чтиво про індійців, звіроловів та мисливців, які вже п’ятнадцятирічному юнакові могли здатися до смішного примітивними.
– Віннетоу?… – з недовір’ям у голосі повторив Мартенс.
– Так. Мені треба зустрітися з тобою.
– Я не зовсім розумію. Де ви є?
– Тут, у місті. Де ми можемо побачитись?
– У мене зараз прийом хворих, – машинально відповів Мартенс.
– Я хворий. І можу прийти на прийом.
– Не розумію, що ви наговорили, – сказав Мартенс голосом, у якому відчувалась рішучість. – Якщо ви хворі, то приходьте на прийом. І навіщо було спеціально дзвонити?
– Коли?
– Найкраще в половині восьмої. О пів на восьму, – повторив він. – Але не раніше!
– Гаразд, о пів на восьму.
Я поклав трубку. На мені знову була мокра вся сорочка. Я поволі пішов до виходу. На небі з-за хмар час від часу виглядав блідий серп місяця. «Щонайбільше через тиждень з’явиться молодик, – промайнуло в моїй голові. – Якраз добре буде переходити кордон». Я поглянув на годинник. Лишалося ще три чверті години. Треба було йти геть з вокзалу. Якщо хтось довго тиняється в районі станції, це завжди викликає підозру.
Я пішов по вулиці, де було менше людей і світла. Вона вела до старовинного міського валу. Частину його давно зрівняли.
У приймальній Мартенса вже не було нікого. Біля вікна на етажерці стояли якісь рослини з довгими, наче ремінці, листками. На столі лежали ілюстровані журнали з нацистськими верховодами, солдатами, або колонами «гітлерюгенду» на обкладинці.
Невдовзі почулись поспішні кроки. На дверях з’явився Мартенс. Він втупився в мене, потім зняв окуляри і здивовано заблимав очима. У приймальні горіло слабке світло. Мартенс не відразу впізнав мене, очевидно, тому, що я завів собі вуса.
– Рудольфе, це я, Йозеф, – мовив я.
Він застережливо підняв руку, щоб я говорив тихше.
– Звідки ти взявся? – прошепотів він.
Я знизав плечима: навіщо йому треба це знати?
– Зараз я тут. Ти повинен допомогти мені, – сказав я.
Він розглядав мене. Його короткозорі очі в слабкому світлі нагадували очі риби за товстим склом акваріума.
– У тебе є дозвіл на перебування тут?
– Лише