не може і не хоче. А Дмитро хоче охопити все. Він має все найкраще, все дістає на виставках, усім цікавиться, усе любить – і землю, і природу, і роботу. От тільки робота в нього забирає весь час, відколи він перейшов працювати на кіностудію. Вони живуть поряд, у новому будинку, не зважаючи одне на одного. І про той будинок чоловік дбає безперестанку, раз по раз щось добудовуючи. Будинок – його найкращий товариш. Вони вдвох пам’ятають кожну цеглину і гвіздок, у них одне бажання – щоб тут було повнісінько дітей. А поки що Дмитро робить усе, щоб тут усім було затишно. Будинок – єдиний свідок його відчаю й утоми, бо до нього Дмитро прибігав, щоб усамітнитися й заспокоїтися, щоб хоч на якийсь час забути про життєві негаразди. І будинок утішав його міцними стінами, великими вікнами, високою стелею. Тут він усе зробив своїми руками і з цим пов’язав свої мрії й надії. А Ірині той будинок – справжній тягар. Вона перебралася туди з батьківського дому тільки тоді, коли Дмитро став їздити в довгострокові відрядження. Вона ніби намагалась якнайдовше зберегти свою незалежність і Дмитра, бо лише він давав їй ту незалежність. Він жалів її, жалів завжди, розумів і все пояснював собі її нещасним дитинством. Коли чоловік ще тільки-но почав зводити той будинок і не мав жодної вільної хвилини, то по шифер до Москви послав Ірину, а коли та повернулася без шиферу й без грошей, з двома валізами якихось кофтинок, білизни, тканини, – перелякана й винувата, – він тільки махнув рукою: «Нещасна, вона ж ніколи нічого не мала, а тут Москва… Не втрималася».
Така вже в нього натуронька: впускав у серце з жалощів і тримав там навік. Ірина вже нічим не нагадувала тої худої, голодної дівчини, а він пам’ятав і завжди виправдовував її. Тамував образу, що протринькала тяжко зароблені гроші, але більше ніяких великих закупів їй не довіряв. Так і жили – прекрасно розуміючи й шануючи внутрішній світ одне одного, але не поділяючи його.
Не допомагав ніхто. Хіба що одного разу, коли його не було, приходили батько з братом прибрати двір… Довго стояв тоді Дмитро посеред двору, повернувшись з відрядження, й дивився на рівненько складені дрова із заготованого на сарай дубового обапола, не чуючи, як щебетала поряд дочка:
– У нас два дні клубочився такий дим! Чорний-пречорний! І я палила!
Авжеж, чорний… А як іще міг горіти толь, що його він шматками привозив з сусіднього заводу? Кому що скажеш? Тиждень він не міг ні з ким розмовляти…
3 Коли ви в дитинстві радо крутили ручку динамо, стоячи в черзі серед однолітків, щоб тільки наблизитися до кіномеханіка і знати, що всі, хто дивиться в залі кіно, мають завдячувати саме тобі, коли ви приходили на кожний кіносеанс кінострічки «Чапаєв» і на запитання: «Скільки можна дивитися?» – відповідали з надією: «Може, він сьогодні випливе?» – то ця магія відчуття себе серед улюблених героїв, серед загадкових світів, серед сподівань
