– Та ми той аеродром охороняємо.
– А у вас кіно показують?
– Майже щодня.
– А як туди потрапити?
– Та дуже просто. Як стемніє, приходь до ангару. І я там буду, бо відповідаю за це.
– Можна?
А потім дівчина розповіла, що живе з мамою й бабусею в будинку коло аеродрому, що її тато – майор інтендантської служби – сидить у тюрмі й що вона скінчила десять класів.
Дмитро йшов і думав про своє, вона йому не заважала.
Наступного вечора, коли він перед початком сеансу зайшов до «зали», то відразу побачив дівчину. Вона чекала на нього, а побачивши, не підводила очей. Дмитро дивився на русяву голівку з укладеними по-дорослому косами й не відразу відчув, що його серце відчайдушно заколотилося, забилося, наче в клітці. Його спокійне й розважливе серце рвалося з грудей, подаючи йому якийсь сигнал. Після сеансу він пішов провести дівчину додому, бо все ж таки сам її запросив. Так він принаймні виправдовувався перед собою. Цього разу вона всю дорогу мовчала.
За кілька днів Дмитро поїхав з міста в службових справах, а коли, повернувшись, зійшов з поїзда, то поглядом став шукати свою нову знайому на пероні і ще дужче здивувався, коли побачив дівчину на дорозі, що вела від вокзалу.
– Ти що тут робиш?
– Та… – вона махнула рукою і не відповіла, радо всміхаючись.
Вони вдвох знову йшли в тумані. Вона щось розповідала, коли-не-коли зітхаючи, а він прислухався, як дзвенить і переливається її голос.
– Як тебе звуть?
– Ірина.
– Теж Ірина, – вихопилося в нього.
З ним щось трапилося. Усі його слова мимоволі поєднувались у віршовані рядки. Він боявся, що от-от заговорить віршами з начальством, і весь час був готовий усім допомогти. Не міг дочекатися вечора, коли побачить її – милу і ніжну.
Вони обоє раділи зустрічам, особливо випадковим. Але найчастіше їх зводило повсякчасне бажання бачити одне одного.
Ірина знала: він тут у відрядженні й незабаром повернеться у свій полк, тож рахувала і ті дні, що їх вони провели разом, і ті, що в них ще залишилися.
Вона була молоденька, однак не плекала ілюзій на майбутнє: просто собі любила, любила й нічого не планувала.
Дмитро ще ніколи нікого не любив. Він звикав, жалів, але не любив. А тепер він забув про все. Йому б тільки зустрітися з нею поглядом, і в любих очах побачити себе. Він боявся її навіть поцілувати, та коли одного вечора він рвучко пригорнув її до себе, шукаючи губ, вона не злякалась, а тихенько вивільнилась і сказала:
– Я невдовзі поїду лікуватись. У мене туберкульоз. Ми з тобою, мабуть, більше не побачимося.
– От дурень! – протверезів Дмитро. – А якби поцілував?!
Воно й на краще, бо його чекає та, друга, яку він колись пожалів.
Розділ шостий
Прокотилися роки сонячним колесом,