– Гей! – гукнув він. – Тут є хто-небудь?
Посипалась штукатурка, загриміла цегла. Невиразні постаті кинулися врозтіч. Гребер почув важке сапання. Він прислухався і нарешті збагнув, що це дихає він сам. Він уже майже біг. Запах згарища дужчав. Руїни траплялися частіше. Ось і старе місто. Він став і дивився, широко розплющивши очі. Раніше тут стояли ряди середньовічних дерев’яних будинків із навислими фронтонами, гостроверхими дахами, різноманітними написами. Тепер їх не було. Замість них Гребер побачив хаос пожарища, обвуглені балки, підмурки, купи каміння, рештки вулиць, а над усім цим – білуватий ядучий туман. Будинки згоріли, мов тріски. Він подався далі, його охопив раптом дикий страх. Він пригадав, що недалеко від будиночка його батьків був невеликий мідноливарний завод, який міг стати ціллю для літаків. Гребер щодуху помчав вулицями, перестрибуючи через купи битої цегли, обминаючи тліючі вологі руїни й наштовхуючись на людей. І раптом він спинився. Гребер більше не розумів, де він.
Місто, знайоме йому з дитинства, так змінилося, що він просто заблукав у ньому. Він звик орієнтуватися по фасадах будинків. А їх більше не було. Він запитав в однієї жінки, котра проходила мимо, як пройти на Гакенштрасе.
– Що? – перелякано перепитала жінка. Вона була брудна і тримала руки біля грудей.
– На Гакенштрасе.
Жінка махнула рукою:
– Он туди, за ріг.
Він пішов у тому напрямку. По один бік вулиці стояли обвуглені дерева. Тонке віття та сучки пообгорали, стовбури й товщі гілляки ще стирчали. Вони скидалися на величезні чорні руки, що простягалися від землі до неба.
Гребер спробував зорієнтуватися. Звідси мало бути видно дзвіницю церкви святої Катарини. Він її не бачив. Можливо, й церкву розбито? Він більше нікого не розпитував. В одному місці помітив ноші. Люди працювали лопатами. Снували пожежники. Серед диму й чаду бризкала вода. Темне полум’я здіймалося над мідноливарним заводом. Нарешті він знайшов Гакенштрасе.
7
На погнутому ліхтарному стовпі висіла бляха. Стрілка на ній показувала вбік, на воронку, в якій валялися рештки стіни та металеве ліжко. Гребер обминув воронку й побіг далі. Згодом він побачив цілий будинок. «Вісімнадцятий, – прошепотів він. – Це має бути вісімнадцятий номер. Боже, зроби так, щоб це був вісімнадцятий».
Але він помилився. Перед ним стояв лише фасад будинку. У темряві він просто не роздивився одразу. Коли Гребер підійшов ближче, то побачив, що решта будинку перетворилася на руїни. На сталевих балках зависло піаніно. Кришка була зірвана, і клавіші поблискували, мов зуби в роті велетенського доісторичного звіра, що розлючено ошкірився на когось унизу. Двері парадного входу стояли навстіж.
Гребер підбіг до дверей.
– Гей, ви! – гукнув хтось до нього. – Зупиніться!