– Ви їдете у Верден? – запитав водія.
– Так.
– А хіба поїзд уже не йде через місто?
– Ні.
– Чому?
– Тому, що доходить лише сюди.
Гребер подивився на чоловіка і зрозумів, що розпитувати далі марна річ. Все одно нічого не доб’єшся. Він повільно заліз в автобус. У кутку ще було вільне місце. Надворі стемніло. У пітьмі поблискували, очевидно, свіжопокладені рейки. Вони вели в напрямку міста. Поїзд уже переформували. Гребер забився в куток. «Можливо, вокзал перенесли з метою безпеки», – невпевнено подумав він.
Автобус рушив. Це була стара тарадайка на поганому бензині. Мотор чмихав. Їх обігнало кілька мерседесів. В одному сиділи офіцери вермахту, в двох інших – офіцери СС. Пасажири автобуса провели їх очима. Усі мовчали. Усю дорогу в автобусі майже не говорилось. Лише чиясь дитина сміялася, граючись у проході. Це була дівчинка років двох, білява, з голубим бантом у косах.
Гребер побачив перші вулиці. Були вони неушкоджені. Він полегшено зітхнув. Протарабанивши ще кілька хвилин, автобус зупинився.
– Виходьте! Усі!
– Де ми? – запитав Гребер сусіда.
– На Брамшештрасе.
– Ми що, далі не поїдемо?
– Ні.
Чоловік вийшов. Гребер рушив слідом.
– Я у відпустці, – пояснив він. – Вперше за два роки.
Він мусив сказати це хоч кому-небудь. Чоловік подивився на Гребера. У нього був свіжий шрам на чолі й бракувало двох передніх зубів.
– Де ви мешкаєте?
– Гакенштрасе, вісімнадцять.
– Це в старому місті?
– На межі. Ріг Луїзенштрасе. Звідти видно церкву святої Катарини.
– Так, так… – Чоловік звів очі на темне небо. – Ну, то ви знаєте дорогу.
– Авжеж. Хіба таке забувається?
– Звичайно, не забувається. На все добре!
– Дякую.
Гребер рушив по Брамшештрасе. Дорогою розглядав будинки. Вони стояли цілі. Він дивився на вікна. У жодному з них не світилося. «Протиповітряна оборона, – промайнуло в нього, – нічого дивного». Це виглядало по-дитячому, але, правду кажучи, він не чекав, що місто буде затемнене; він сподівався, що воно сяятиме вогнями. А проте це слід було передбачити. Він швидко йшов вулицею. Побачив булочну, в якій не було хліба. У вітрині стояло кілька паперових троянд у скляній вазі. Поминув бакалію. У вітрині лежала гора пакетів, але всі вони були порожні. Потім порівнявся з лавкою лимаря. Гребер згадав її. Раніше за вітриною красувалося опудало гнідого коня. Він заглянув усередину. Кінь був на місці, а перед ним, задерши голову, немовби гавкаючи, так само стояло опудало чорно-білого тер’єра. На мить він затримався біля вікна, яке за всі ці роки зовсім не змінилося, немовби нічого й не сталося. Потім пішов далі. Він раптом відчув себе вдома.
– Добрий вечір, – привітався до якогось незнайомого, що стояв