Але й крізь хитавицю Катерина побачила, що на автостанції майже немає людей, кому ж кортить їздити в такий мороз, та ще й у будень, хіба якась біда пожене людину в дорогу. Як добре, що немає людей, немає де загубитися чи розминутись, один лиш «пазик» пофуркує синім димом, розігріваючи мотор, а біля нього…
І тут вона побачила Степана.
Він уже збирався сідати в автобус, ще пропускав поперед себе якусь зігнуту бабусю з клунком, ухопив того клунка, висаджував, і Катерина бачила його тільки зі спини, але й миті не було, щоб засумнівалася – він чи не він, це був Степан. Вона ніколи не бачила його зодягнутим по-зимовому – легеньке пальтечко, чорна кроляча шапка, дві хлібини в сітці, – проте впізнала б його з одного поруху руки, з одного кроку, впізнала б, якби він стояв і не рухався.
– Степане! – крикнула Катерина, і їй здалося, що то був не її голос, він полинув не з неї, вродився десь окремо, в чужому лоні, і летить до нього поволі-поволі, ось уже долетів, та Степан не впізнає його, цього чужого голосу, завмер, прислухаючись, і не озирається.
– Степане! – ще раз крикнула Катерина, і знов той крик повільно котився чужою луною, і вона не витримала й побігла услід за голосом, вона випередить його, пережене і прибіжить першою.
І коли Катерина підбігла вже зовсім близько, Степан оглянувся.
Винувата і трохи здивована усмішка лягла йому на обличчя, такою була та усмішка, що ліпше б уже заплакав, не обдуриш, Степане, мене цим сміхом і не старайся. Краще обійми мене, приголуб, поцілуй, роби зі мною що хочеш, Степаночку, бо я боюся тебе цілувати, не гоже мені, я дівчина, ніхто ще не цілував мене і я не цілувала нікого, крім мами.
– Здрастуй, Степане, – сказала Катерина.
– Здрастуй, Катю. Ти звідки?
– Так, проходила. Бачу, ти стоїш.
– А-а.
– Повернувся?
– Як бачиш.
Мовчали. Дивились одне на одного.
– Як живеш? – спитала Катерина.
– Живу.
– Не женився?
– Ні. А ти? Заміж не вийшла?
– Хіба тобі не однаково?
– Питаю.
– Я ж тобі не порожній конверт послала.
– Вибач, Катю, так вийшло. Я не знав, що все так повернеться. Вибач.
Газонув автобус, водій прочинив дверцята і, пихкаючи сигаретою, спитав:
– Є там з білетами?
– Є, є, – сказав Степан.
– Ну, то давай ворушися. Забирай і її з собою, тобі дівка, мені план, – реготнув, задоволений жартом. – Хоча таку кралю можна провезти й задурно.
– Бувай, Катю. Живи щасливо.
– Не буде мені щастя, – сказала Катерина.
– Буде.
– Ні, я знаю.
– Я попрошу Щедрика, він принесе тобі щастя. Ти ж пригадуєш Щедрика?
– Ні, не принесе.
– Хіба ти не віриш у нього?
– Якщо він є…
«Пазик» знову завив, і водій гукнув