Джерельце те в неї оживало у грудях, десь під серцем, тихенько дзуміло, щось виштовхуючи по краплині, а що – Катерина зрозуміла в останню мить, коли проводжала Степана на станції.
Ось-ось мав одійти поїзд, біля вагона зібралися новобранці й ті, хто їх проводжав, шум, вигуки, хтось сміявся, хтось плакав, хтось бренькав на гітарі, а хтось співав, і голоси, голоси:
– Ти ж там гляди себе, сину, вдягайся тепленько…
– Вдягне, тьотю, що дадуть, х-ге, як по формі положено.
– Саньок, чув? Роби все, як я казав, не пропадеш.
– Пиши, Митю, пиши.
– Там не кажуть, тепленько чи не тепленько, – той самий голос. – Там команда: форма номер один або форма номер два.
– Вітю, не забудь же поїсти в дорозі, там я поклала тобі і шкварки, і яйця…
– Ну, Петь, гад такий, якщо прийдеш без личок…
– Слухай, сину, начальства, на те воно й начальство, щоб його слухати.
– Оце, приміром, якщо ти в штанях і до пояса голий, то це форма номер один. Тепло тобі буде?
– А якщо без штанів і без нічого, то яка – ноль? Хе-хе-хе.
– Сам ти ноль без палички.
Поїзд уже вкотре гримнув вагонами, почалося хапливе прощання.
Степанові тиснули руку хлопці, щось говорили дівчата, перебиваючи одна одну, батько обняв його навхрест і не хотів одпускати, а Катерина стояла від усіх трохи осторонь і чекала своєї черги, потерпаючи, що поїзд рушить і вони так і не встигнуть попрощатися. Вона відчувала, що Степан підійде до неї останньої, коли вже ніхто його не смикатиме й не підганятиме, вони будуть лише удвох. І коли воно так і сталося, коли Степан од усіх відмахнувся, вирвався з тісного кола і підійшов до Катерини, болюча ниточка радості забриніла їй у грудях – вона, вона тут йому найдорожча.
І в цей час пролунала команда:
– Всім у вагон! – гукнув молодий, акуратненький лейтенантик, суворо скинувши бровами, даючи знати, що цивільне життя скінчилося і саме з цієї його команди починається для новобранців військова служба.
– Катю… – Степан торкався поглядом кожної рисочки на її обличчі, кожної вії, кожної борозенки на губах, і від тих доторків сині ласкавці в його очах ставали гарячими. – Не забувай мене, Катю, добре?
Вона подала йому руку.
– Хай тобі щастить, Степане.
– Ми ще зустрінемось, правда ж?
– Зустрінемось.
Поїзд рушив, усі забігали, зашуміли, хлопці кинулися до вагона, а він тримав її руку в своїй і не міг відпустити, злегенька так тримав, мов пташеня, боявся потиснути, але й зронити боявся.
Катерина мовчала, не знала, що тут казати (лиш джерельце під серцем: жив-жив, жив-жив), мовчав і Степан, однак щось було в тому мовчанні, бо ніхто їх не чіпав, не шарпав, навіть батько Степанів притих осторонь і не обзивався. Катерина знала, що мусить щось сказати Степанові на прощання, щось таке, аби йому краще велося там од її слів, аби він був спокійніший, весь час пам’ятаючи ті слова, але якась важка пелена німоти впала на неї, наче у сні: знаєш, що треба