– Тату! – заблагала Катерина.
– Що – тату? Я брехати не вмію, кажу, як є. Тут і сліпому видно, що дівчина як з патрета.
– Їй ще й сімнадцяти немає, – сказала мати.
– Хай-хай! Нема, то буде. Правду я кажу, зятьок? Коваль клепле, поки тепле.
– Ти б менше язиком клепав.
– А язик у мене не в постолах, щоб мовчати.
Степан тихо собі осміхався на ту розмову, потім сказав чемно:
– Все буде добре, мамо. Не переживайте.
І тільки почувши оте «мамо» (аж залоскотало під ложечкою), мати зрозуміла, що все уже вирішено, підійшла до Катерини, прихилила її голову до свого плеча й заголосила – тихенько, без сліз:
– Я ж не бачила, доню, коли ти й виросла в мене…
– О, о! – знову по-панібратському підморгнув Степанові батько. – Зарядила! Краще підкинь нам капусти з льоху.
– А ти сиди отам мовчки, – вдавано сердилась мати, тулячи фартуха до сухих очей.
– Хай-хай. Аби добре.
– Тобі все добре…
– Все, мовчок!
Степан, щоб розрядити незручну балачку, напросився полізти в льох по капусту («А вам, мамо, і тут клопотів вистачає»), на що мати замахала руками – ні-ні, а батько знов одрубав упоперек:
– Хай-хай.
– Хіба ж там чужа людина розбереться в діжках?
– Оце сказала: «чужа». Степан уже свій, хай звикає. А Катерина покаже, що де стоїть.
– Проворний ти дуже, – сказала мати, однак подала Степанові полив’яний полумисок. Воно, може, й правда: нехай звикає.
Степан з Катериною вийшли на подвір’я, біле од снігу та місяця, і вона боязко глянула на комин – білої сови там не було. Погрілася й полетіла хтозна-куди. Катерина провела Степана до льоху – глибокого, давнього, ще прадідівського. Під землю вели вимощені сходи, і він подумав, що сюди зовсім не пасує електрична лампочка, яка сіяла під ноги жовте світло, – у таке підземелля треба спускатися із смолоскипом. Дивно: тут було зовсім тепло, чи так тільки здавалося після надвірнього морозу, чи, може, льох беріг у собі теплий земляний дух.
– Я знаю, чому ти напросився піти до льоху, – сказала Катерина.
– Чому? – він озирнувся до неї і зрозумів. Але перепитав ще раз. – Скажи. Чому?
– Поцілуй мене, – попросила вона.
Згодом, як сиділи всі разом за столом, мати обережно, здаля підсновувала нитку розмови до головного: коли ж вони думають розписатися, щоб приготуватися до весілля; де збираються жити; яка у Степана родина, чи є брати й сестри.
Батька те не обходило, він вважав, що головне уже відбулося. Налягав на чарочку, дивуючись, що Степан байдужий до неї, майже не закушував і тільки час від часу кресав сірником, припалював цигарку, яка гасла в зубах щоразу, поки він говорив. Балачка була, як і мусила бути за сватання, але старий таки увернув:
– Може, ти слабий? – втупив він блискучі очиці в Степана.
– Чого це?
– І чарки підняти не годен. А не п’ють, сам знаєш, тіки хворі й падлю…
– Тобі одне на умі! – перебила його мати сердито. – Як не маєш що сказати, то лучче мовчи.
– Ну-ну,