Іди, іди з ним, не соромся, підказували ляльки Катерині, не дивися, що дівчата дивуються вашим зустрічам, не слухай Люську Офіцершу, дуже вже розумна вона, та Люська, через те й у дівках засиділась, тепер од заздрощів чого хоч нарає, не слухай її. Люська тепер побігла б і за Петром Мисочкою, дарма що Петро не висихає, бігла б – аж пальці збивала, та він не кличе її.
Катерина збиралась і йшла із Степаном у кіно чи так десь поблукати, найчастіше до Тікича, де ніхто їм не заважав, де думкам було тихо і трохи тривожно, текли вони, мов лагідна течія річки, не знаючи, що там попереду. Ось тут їй, течії, ще так спокійно, рідне русло тримає у своєму лоні, й не відає вона, що попереду прірва, з якої доведеться летіти сторчма на каміння, розбиваючись у піну. Потім із білого шумовиння під водоспадом вона знову відродиться й потече далі, знову відчує в собі гладенькі тіла риб і зрадіє, бо найдужче потерпала, розбиваючись об каміння, за них, адже без риб річка мертвіє.
Одного разу Степан прийшов сам не свій, Катерина відразу побачила, що з ним щось не те. Цілий вечір ходив як у воду опущений, мовчав, потім видихнув скрушно:
– Ти мені не писатимеш, Катю.
– Звідки ти взяв?
– Така планида у мене.
– Не вигадуй, мені те краще знати.
– Ні, Катю, ти ще нічого не знаєш.
– Оце щось узяв собі в голову й нудишся цілий вечір? – засміялась Катерина. – Я думала, справді якась біда. Якщо тільки це, то викинь собі з думок.
Від її сміху він ще дужче знітився.
– Не це, Катю, – сумно дивився собі під ноги.
– А що?
– Не беруть мене в армію.
– Як це – не беруть?
– Так. Не пройшов медкомісію. Кажуть, серце.
Катерина ще не витрусила з себе сміху, ще хотіла розвеселити Степана і тут, не замислюючись над його словами, згарячу бовкнула:
– Оце то так! Хворий, а женитись зібрався.
Степан зіщулився, наче дістав ляпаса.
– Нічого я не зібрався. Сам не знав.
– І що вони кажуть? – притихла Катерина.
– Яке це має значення?
– А може, ти вилікуєшся.
– Може. Та й помилитись могли. Буде ще одна медкомісія. Тоді вже знатиму, – сказав Степан, але сказав таким голосом, що мало в те вірилося.
Після того він став обминати Катерину. Не з’являвся в гуртожитку, не стрічався на вулиці, ніде, і їй вже кортіло його побачити, хоч сама собі в тому не зізнавалася. Гонор не дозволяв розпитати про нього у хлопців, не те що сходити самій – ось же близенько, через дорогу, – і єдине, що могла Катерина – це просиджувати всі вечори удома. А раптом він зайде, а раптом хтось із хлопців обмовиться про Степана і причина його щезнення виявиться зовсім простенькою, не тою, що думала Катерина, гризучи себе за легковажність.
Дівчата вже дивувалися, що вона стала такою домосідкою, з кімнати ні ногою,