Часом Степанкові здавалося, що то я, Щедрик, подаю йому свій голос у комин, адже я, маленький жвавий бешкетун, залюбки можу вилізти на дах і бігати по ньому, мов кішка, і ще спритніше за кішку, можу навіть залізти в комин, не замазавши в сажу свої червоні шароварчики й брилика, і звідти подати голос Степанкові; от тільки явитись на очі не можу, бо вмру, а обізватися можу, чого ж.
Отож Степанко уявляв мене на даху і коли наступного дня почув, що в Пилипа Затірки щось позривало сніпки з хати, геть тобі розшило один бік покрівлі наче рукою, то відразу здогадався, хто те зробив. Люди балакали всяке, ох, чого тільки не понапридумують ці люди, щоб розпалити цікавість, перешіптувались навіть, що то стара Улита, Степанкова баба, наслала чорта на Пилипову хату, щоб помститися за онука. Улиту-знахарку дехто вважав відьмою, її боялися, проте й шанували, бо вміла стара і недугу вигнати з чоловіка, і зубний біль заговорити, і переляк із дитини викачати, і, либонь, багато ще чого вміла такого, про що ніхто й не здогадувався, хоч би й так, як от з цією Пилиповою хатою. Ідуть люди вранці по своїх роботах, дивляться – горище в Затірки чорніє, і сніпки валяються по дворі. А це що за напасть?
– Ой, кумо, чи не Улита наслала йому таке?
– Та Бог з вами, що ви таке кажете?
– Чули ж, мо’, що учворив Пилип хлопцеві?
– Та чула ж, бодай йому руки покорчило. Вчора мій прибіг увечері, розказує.
– Ото хай знає, так йому й треба, пришелепкові. Це, їй-бо, Улита таке поробила.
– Таж вітер був уночі страшенний, хіба не чули? Ото він і позривав сніпки, покрутив на віхті.
– А вітром хто крутить, хіба не чорт? Мовчіть, кумо, я знаю, що кажу.
– Таке видумаєте.
– Ще мій тато покійний розказував, як Дементій Маколиз украв був на Улитиному подвір’ї якусь невірненьку дощечку, то ходив із тою дощечкою цілу ніч кругом хати й не міг із рук випустити та з подвір’я вибратись.
– Чула і я щось таке, але люди всяке видумають.
– Не кажіть і не говоріть мені, кумо! Того, чого немає на світі, не видумаєш, бо відки ж візьмеш у голову те, чого немає. Щось воно та є. Дементій потім сам признався, що ходив кругом хати, аж поки Улита не вийшла.
– Та й що вона йому?
– А що, подивилася та й питає любенько: «Чого це ти, Дементію, крутишся тут, як на налигачі?» А він: «Ой, відпустіть мене, бо я сам не свій, не знаю, що це мені пороблено». – «А чуже братимеш?» – питає Улита й посміхається, але не до Дементія, а так, десь убік, ніби до когось іншого. «Не братиму, – каже Дементій, – скільки житиму, і десятому заказуватиму, щоб не брав». – «Ну, дивись мені», – Улита на те, потім щось пошептала, пошептала, і спала мана з чоловіка, пішов додому й не оглянувся.
– Може, п’яний був?
– Та де, й краплі в роті не мав, то чорти ним крутили, Улита