– Хто? – підігнав його я.
– Забув, як того педагога. Коротше, ого-го-го!
Ми ще заїхали в мерію, в університет, бібліотеку (тут мені дуже кортіло взяти Квітку-Основ’яненка, щоб перечитати «Шельменка-денщика», але його там не було), потім ще перекусили в піцерії, і, коли вихопилися за місто, вже йшлося до вечора.
Немає кращої пори за травень. По обидва боки дороги стелилися ясно-зелені поля, які переливалися смарагдом, малахітом і ніжно-шовковим єдвабом. По небу пливли білі хмари, кожна з яких мала форму великого звіра, – пливли білі ведмеді, слони, бегемоти, верблюди, час від часу вони напливали на сонце, і тоді поля мінилися всіма відтінками зеленого, синього і золотого.
– Кох-кох-кох, – сказав я, бо ми доїжджали до того місця, де зводили рахунки півні-фазани.
– Го-го-го, – відповів Єгер. – За територію.
За територію. Уже минув рік, як ми воюємо за неї, хоч, коли їхали сюди торік на початку травня, думали, що впораємося за кілька днів. Ми їхали сюди без ваших наказів, панове генерали, ви ще колупалися в носі, тримаючи нюхало за вітром, щоб змикитити, куди воно далі поверне, а ми, чорні чоловічки, які зодяглися в дешеві спецівки сторожів, уже їхали сюди бусами, в кожен з яких утрамбувалося до тридцяти чоловік. А всього нас було на той час сто дев’ять бійців «чорного корпусу», чи, як ще дехто казав, сто дев’ять чорних пантер, із яких на сьогодні лишилося сімдесят, а поки я це кажу, то, може, вже й менше, панове генерали. Ми, поки ви колупалися в носі, їхали туди безоглядно, хоч багато хто з нас не мав навіть зброї. Так, були мисливські рушниці, дехто мав пістолет, а більшість була озброєна звичайною арматурою, ми навіть серце мали одне на всіх, але дуже велике серце, і їхали ми цілу ніч так, щоб нас ніхто не бачив, щоб про це не дізналися навіть ви, панове генерали, чи як ви там себе називаєте, здається, товариші, еге ж, ви провели єдину реформу в армії, коли перейменували себе на товаришів, бо як же це так? – у російській армії генерали, ваші старші брати й куратори, – «таваріщі», а ви, їхні пахолки, – пани; негарно виходило, зовсім негарно, тому ви й перехрестилися на товаришів. Але все одно слухайте далі, як це було.
Так от, ми їхали, як партизани, щоб ніхто нас не бачив, ми навіть не виходили з бусів, коли припікало до вітру, і мочилися в пластикові пляшки, а потім хтось із хлопців сказав: «Пацани, це вже Донбас, ми доїхали до Донбасу», – і наш мікроавтобус заїхав на автозаправку, де, окрім водія, також ніхто не виходив, а потім хтось один таки вийшов. Не скажу, хто то був – чи Борода, чи Севас, чи Змій, чи Дюшес, чи, може, Солдат (Солдат дістав такий позивний, бо недавно відбув строкову в саперних військах), коротше, я не скажу вам, товариші генерали, хто саме вийшов, не скажу з відомих причин, бо вийшов із буса чорний чоловічок тоді, як один тамтешній сепар таки внюшив, хто приїхав у цих мікроавтобусах, внюшив там на заправці і показав нам великого середнього пальця, ще й голосно виматюкався: мовляв, валіть звідси, бандери недобиті, нєхер вам пертися на Донбас.
І тоді один чорний чоловічок, не скажу тільки хто – чи Хунта, чи Борода, чи Дюшес, чи Змій, чи Солдат, чи, може, Чавур, – вийшов із буса, спокійно так вийшов,