Я ще раз перечитав запрошення і поволі звів погляд на Чекаленка.
Райдужні оболонки в його очах світилися запитанням: ну як?
– Вражає, – сказав я.
– Старалися, – промовив він задоволено. – Скільки місць забронювати для ваших бійців?
– Думаю, що приїхати зможуть чоловік двадцять, не більше. Але я ще уточню.
– Добре, ми залишимо за вами два перших ряди.
– Дякую, – сказав я. – Не сподівався. Я дуже радий.
Але в моїх словах було тільки півправди. Щось мені муляло ще з того моменту, коли я прочитав запрошення, та не міг зрозуміти що.
Я намагався це приховати, проте Чекаленко відчув мій настрій (може, він таки мав те шосте чуття?) і запитав:
– Щось не так? Ви не такі вже й раді, як кажете.
– Ну, чому ж?…
– Може, вам не подобається наш класик Квітка-Основ’яненко? Але ж це основоположник новітньої української літератури, і мені здавалося, що починати треба з нього.
Он воно що! Я нарешті згадав. У п’єсі «Шельменко-денщик» тільки одна дійова особа – сам Шельменко – розмовляє українською, та ще й таким покрученим суржиком, що я не уявляю, як виконавці цієї ролі можуть завчити його слова.
Я так і сказав Чекаленку:
– Ви, Григорію Олександровичу, схитрували. У цій п’єсі лише один персонаж розмовляє українською. А решта цвенькають по-московському.
– А от і ні, ви помиляєтеся! Там жодна душа не розмовляє російською.
– А якою ж?
– Там говорять південно-східним наріччям української мови, – дав мені в дихало Чекаленко моїми ж словами. – Адже ця говірка поширена не лише в Маріуполі, але й на Слобожанщині – батьківщині Квітки-Основ’яненка.
От шельма! Накрив мене моїм же мокрим рядном. І як йому тут не аплодувати?
– Це тільки початок, – сказав Чекаленко. – Поспішати треба повільно.
А я знову згадав:
«Мам, я й після війни не вернуся додому. Тут мені буде роботи не менше, ніж зараз».
8
– Неправильно поховали хлопців, – сказала вона.
– Чому?
– Сам знаєш.
Це був навіть не сон. Вона просто явилась мені вночі і стала перед очима. Так, як Ангел. Тільки Ангел прилітала, а вона явилась.
Цього разу на її кам’яному обличчі навіть не прорізався рот, як тоді, коли мене зморив сон на блокпосту. Але я виразно чув її приглушений голос:
– Неправильно поховали хлопців. Не по-людському.
Ми прощалися з Хомою та Аксьоном так, як завжди. Кожен підходив до труни, клав долоню на складені руки убитого і думав, що в цій домовині міг би бути і він. Гриміли прощальні сальви, і по Тисині пливло кача, пливло в таку даль, якій ніхто не знає кінця.
У мене дзвеніло у вухах, і крізь той дзвін невідь-звідки проривався навіжений крик:
«Воду давай! Давай воду!»
Потім дві закриті труни, оббиті синім та жовтим крамом, поставили в накритий кузов, і Хому з Аксьоном повезли від нас назавжди.
Хому