сподобалася. Особливо про шосте чуття. Його, це чуття, не можна мати постійно. Воно відкривається в людині – і то не в кожній – лише за виняткових умов. У нашій сотні шосте чуття чи, певніше сказати, третє око було відкрилося у Хунти. Хунта – це легенда нашого полку, найкращий у світі фехтувальник на шаблях, боєць, який самотужки вийшов з іловайської пастки. Хунта розповів, що коли біг містом, то раптом сталося диво: він наперед бачив, де яка вуличка, де яка стежка, де який паркан, ворота і лаз-перелаз. Біжу, каже, й знаю, що он за тим поворотом буде аптека, а там далі школа, спортивний майданчик, садок… Біжу – так і є, так і є, Господи, все точнісінько так, як мені уявлялося, хоч я ніколи в житті там не був. А на одному подвір’ї, через яке перебігав Хунта, мав бути злющий-презлющий пес завбільшки з теля, справжнісінький вовкодав, якого наперед бачив Хунта, але вибору в нього не було, мусив перейти це подвір’я, і він справді побачив велику, як голуб’ятня, буду, а в ній сидів велетенський пес-вовкодав, проте він і не гавкнув на Хунту, навіть не писнув, тільки сумно поглянув услід. «Видно, той барбос на нашому боці», – сміявся Хунта уже в шпиталі, бо третє око хоч і врятувало йому життя, та не вберегло від поранення. Не така то була катавасія, щоб вийти геть сухим із води, казав Хунта, але от що цікаво і прикро: у шпиталі шосте чуття його покинуло. «Видно, воно приходить разом із небезпекою, – зробив висновок Хунта. – І що ви мені не кажіть, але є в людині якась вища сила, є, є, вона, ця сила, захована не тільки над нами, але й у нас самих».
Яким було шосте чуття у Григорія Олександровича Чекаленка, я не знаю, та він мені сьогодні подобався, цей майже однофамілець (з різницею в одну літеру) великого мецената Євгена Чикаленка. А потім мені здалося, що це шосте чуття відкрилося і в мене, бо Григорій Олександрович раптом спитав:
– А ви читали спогади Євгена Чикаленка?
– Так, – сказав я.
– І про кацапів читали? – зрадів він.
– Про кацапів щось не пригадую, – збрехав я.
Мені дуже хотілося, щоб він розповів мені ту кумедну історію. У нього, театрала, це мало б вийти дуже цікаво. Євген Чикаленко описав смішний випадок зі свого дитинства, коли їх, малих, батьки лякали кацапами. Ті кацапи іноді заходили в село у червоних сорочках, підперезаних мотузками, патлаті, з довгими бородами, і батьки лякали дітей, що ось, мовляв, коли ви не будете слухняними, то прийдуть кацапи і вас заберуть. Однієї ночі хтось почав гатити у двері хати. І грюкав так гучно, що попрокидалася навіть дітлашня. Бідолашні були впевнені, що прийшли кацапи їх забирати, і від страху цокотіли зубами. Аж виявилося, ні – то грюкав у двері їхній пес. Хтось звечора забув на ганку глечика з молоком, собака його занюшив і ну хлебтати. Дохлебтався до того, що застромив голову аж до дна, а витягти її не може. Тоді бідний псисько підійшов до дверей і став гатити об них зодягнутим на голову глечиком.
– Розкажіть, – попросив я.
Мені в житті не доводилося бачити цікавішого оповідача. Григорій Олександрович розповідав губами, очима, вухами, вусами, розповідав кожною зморшкою на чолі і навіть шиєю, коли показував, як
