Привітність господаря, ключі (предмет, який вперше за останні тижні опинився в моїй кишені), а також присутність представника офіційної туристичної служби, який прибув до Грузії у складі американських Peace Corps, розвіяли найменші сумніви в надійності цього місця.
«Аджарцы называют свое государство и свою религию татарскими. Из других народов они знают грузин, русских и френгов (европейцев). Первые олицетворяют христианскую религию, вторые могущество, а третьи – мудрость», – ішлося в путівнику, виданому в Тифлісі наприкінці XIX століття.
Американець Патрік (так звали туристичного експерта) чекав на мене біля зеленого ГАЗика.
Це був молодик із ледь окресленими вусиками. Патрік вийшов з автівки на милицях – ліва нога була в гіпсі.
– Що ти знаєш про скам’янілий ліс? – спитав я після ритуальних вітань, розмов про погоду та інші речі, про які личить говорити в перші хвилини знайомства.
– Скам’янілий ліс? – перепитав Патрік. – Де це?
Як виявилося, за кілька місяців у Грузії Патрік не лише непогано опанував грузинську, але й заразився місцевим синдромом «розберемося на місці», ознаки якого я вже діагностував і в себе.
Перша складність, із якою ми стикнулися, була лінгвістичною.
Термін «скам’янілий» не знайомий більшості грузинів, навіть тим із них, хто добре володіє російською.
Бесіда з тутешніми мешканцями велася російською мовою, якої Патрік не знав. Слово, значення якого співрозмовникові було невідомо, він сприймав за інший епітет, щось на кшталт «чарівний» або «зачарований». А оскільки ніхто не хотів зізнаватися в тому, що перекладає, користуючись виключно інтуїцією, усі кивали головами і вказували пальцями в бік якогось лісу в околицях. Усі вони тицяли пальцями в різні боки…
Розмова ставала емоційнішою, особливо в ті хвилини, коли до нашого кола приєднувався новий співрозмовник і діалог переривався реплікою: «Звідки ти, брате?»
Коли з’ясовувалося, що гість приїхав з Києва, традиційно звучало наступне запитання: «Ну як там Хрещатик?»
Іноді співрозмовник у своїх ностальгійних спогадах добирався до моєї вулиці, намагаючись знайти й там спільних знайомих. І знов треба було починати від самого початку…
Патрік спостерігав за нами з відкритим ротом і час від часу просив перекладати.
З радісною інтонацією я відповідав американцю, що все йде чудово, але ніхто з присутніх не має ні найменшого поняття про скам’янілий ліс.
Тутешні, здогадавшись нарешті, що, попри демонстративну радість від розмови, я абсолютно не задоволений відповідями, вирішили долучити до участі в нашому клубі «Що? Де? Коли?» свіжі сили.
– Гаразд, зараз покличемо Малхаза. Він там полює. Він мусить знати, – сказав один із них.
Малхаз говорив російською ліпше за інших і, здавалося, з перших слів зрозумів, про що йдеться.
– Це дуже далеко. Треба їхати верхи, – сказав Малхаз. – Я дістану коней, араа проблема, немає проблем…