Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків. Олексій Бобровников

права поїхати просто так… – промовив я, дивлячись на Дато. На мить я згадав, у якому стані залишив душ у його готелі, і пережив несподіваний напад ніжності до господаря.

      – Ні, тепер уже не треба! – перебив Дато. – Забирай речі і йди до нього!

      Я подивився на нього здивовано.

      – Дато, в чому річ? Тобі що, не потрібні гроші?

      Останній аргумент мав би справити чудодійний вплив на будь-якого власника готелю.

      Цієї миті в розмову вступив Малхаз, жваво жестикулюючи, знову взявшись щось пояснювати.

      Я вже знав, що дозволити Малхазу розмовляти з Дато означає поставити під загрозу мої плани.

      – Годі сперечатися! – вигукнув я. – Дозвольте мені самому вирішувати, де ночувати!

      Але жоден з них вже не чув мене…

      Навколо зібрався невеликий натовп.

      Люди спостерігали мовчки, зосереджено, без тіні посмішки на обличчях.

      Я спробував втихомирити скандалістів. Обійнявши обох за плечі, я сказав: – Дато, я залишаюся! Малхаз, ми повечеряємо, а ввечері я повернуся до готелю… Гадаю, ніхто не заперечує?

      Відповідь здавалася абсолютно очевидною. Як може директор готелю (на вигляд розсудливий літній грузин) відреагувати на розумні аргументи, які до того ж обіцяють йому прибуток? Та певне ж – згодою!

      Але я помилявся…

      – Давай сюди ключі! – відрізав Дато.

      – Як це – «давай ключі?»

      – Давай ключі і їдь із ним, – безапеляційно заявив той.

      У цей момент до нас підкотила поліцейська машина з увімкненою блимавкою. Малхаз і Дато самі підійшли до вікон авто й почали щось пояснювати поліціянтам. Після розмови, що тривала кілька хвилин, останні поїхали геть.

      Я вирішив, що поява людей у формі втихомирила обох і грузинська гостинність візьме гору над дивними аджарськими традиціями палко ревнувати гостя до нових знайомих.

      – Що ж, Дато… – сказав я, дивлячись при цьому на Малхаза, – я відійду ненадовго поговорити з цією людиною… І потім повернуся до готелю.

      – Давай ключі! – пролунала відповідь.

      – Чорт забирай! Я ж ваш гість! – довелось ужити останній аргумент.

      Гість на сході вважається божественним посланцем. І Дато не міг не дослухатися такого аргументу! Ніколи раніше я не вимовляв нічого подібного вголос.

      Це був останній козир. Вимовити «я гість» в Грузії – все одно що сказати «це – твій обов’язок» солдатові, який відступає, або «я – твій батько» неслухняній дитині, або ж «ти – моя дружина», самі знаєте коли… Геть позбавлені сенсу ті суперечки, у яких вдаються до останніх аргументів.