Якщо там кожна вежа оповідає свою історію, то тут драматичні герої не так часто потрапляють в об’єктив… Не тому, що в Аджарії бракує цікавих персонажів (бо їх, як читач незабаром переконається, якраз удосталь). Справа в тому, що у світі рекламних проспектів і впізнаваних брендів обличчя Аджарії майже неможливо передати одним реченням, прикріпити зрозумілий слоган, цінник і поставити на вітрину.
У позаминулому, галантному, столітті Аджарія мала погану славу краю, повного розбійників.
Але графиня Уварова (одна з найвідоміших кореспонденток Імператорського географічного товариства, яка подорожувала тут півтора століття тому) захищає цей народ елегантно й навіть дещо грайливо: «Об Аджарии и аджарцах весьма мало писали; серьезного исследования края и народа вовсе не существует, но взгляды и мнения о народе весьма различны: многие из местных служащих представляют их рыцарями чести, благородства и неустрашимой храбрости; другие называют их разбойниками и грабителями. Думаю, что оба мнения преувеличены и что аджарцы просто горный, неустрашимый народ, выросший среди неприступных гор; народ еще совершенно не испорченный цивилизацией, но который на своем веку перенес столько притеснений, набегов и войн, что он не может так скоро забыть прежних порядков и должен иногда поразбойничать, нападая на проезжих, угоняя лошадей, умыкая невест».
У наші дні мені не доводилося зустрічати людину, яка розповідала б про гірську Аджарію щось, окрім невиразних чуток.
Цей маловивчений край починається за кілька кілометрів від монастиря Зарзма. Там, де біля перевалу Годердзі звучить крик першого мулли.
Десь удалині ледь вловимо, потім голосніше пролунав протяжний крик.
Я довго прислухався і спочатку не міг зрозуміти природу цього звуку. Довгий зойк, схожий чи то на стогін, чи то на поклик, здавався мені віддалено знайомим. Він долинав зліва, з боку ущелини.
Затихав, потім звучав із новою силою.
Раптом я впізнав цей звук – так кричить мулла, скликаючи правовірних на молитву.
Тут, у Грузії, я почув його вперше. Зупинившись на краю ущелини, я завмер, намагаючись розгледіти обриси мінарету.
Але туманом так затягло дорогу, що в десяти метрах було геть нічого не видно, тільки чутно дзвоники корів і ковзання велосипедних шин по камінню.
Чудернацька гостинність
Кам’янистий спуск, який почався після перевалу Годердзі, довелося долати під проливним дощем. Я спустився з перевалу мокрий із голови до п’ят, вкритий багном настільки, що набув світло-коричневого відтінку, подібного до кольору маскувальної форми солдатів, які ведуть бойові дії в пустелі.
Моє обличчя теж було вкрите суцільним шаром грязюки. Протирати окуляри, заліплені густим розчином глини та коров’ячого посліду, було неможливо, тому час від часу доводилося відривати одну руку від керма і вказівним пальцем знімати бруд із правого скельця, а вже за кілька секунд проробляти ту саму операцію з лівим.
У такому вигляді я прибув до містечка Хуло недільним