Пивом-медом наповають, пивом-медом наповають».
«Iди сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе турчин возьме, нехай тебе турчин возьме».
«Мене, мати, мене, мати, турчин знає,
Срiблом, злотом надiляє, срiблом, злотом надiляє».
«Iди, сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе москаль возьме, нехай тебе москаль возьме».
«Пiду, мати, москаль мене добре знає,
Давно уже пiдмовляє, давно мене пiдмовляє.
У москаля, у москаля добре жити,
Будем татар, туркiв бити, будем татар, туркiв бити».
Так i я з чорноморцями буду тетерю їсти, горiлку пити, люльку курити i черкес бити. Тiлько там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, iз розумом не треба висоватись; та се невелика штука. I дурнем не трудно прикинутись.
Петро и Микола.
Петро (выходит на сцену и, не видя Миколы, поет).
Сонце низенько,
Вечiр близенько,
Спiшу до тебе,
Лечу до тебе,
Моє серденько!
Ти обiщалась
Мене вiк любити,
Нi з ким не знаться
I всiх цураться,
А для мене жити.
Серденько моє,
Колись ми обоє
Любились вiрно,
Чесно, примiрно
I жили в покої.
Ой, як я прийду,
Тебе не застану,
Згорну я рученьки
Згорну я бiлiї
Та й нежив стану…
Микола (в сторону). Се не iз нашого села i вовся менi незнакомий.
Петро (в сторону). Яке се село? Воно менi не в примiту.
Микола (подходя к Петру). Здоров, пане брате! Ти, здається, не тутешнiй.
Петро. Нi, пане брате.
Микола. Вiдкiль же ти?
Петро. Я?… (С улыбкою.) Не знаю, як би тобi i сказати – вiдкiль хочеш…
Микола. Та уже ж ти не забув хоть того мiста, де родився?
Петро. О, запевне не забув, бо i вовся не знаю.
Микола. Та що ж ти за чоловiк?
Петро. Як бачиш: бурлака на свiтi; тиняюсь од села до села, а тепер iду в Полтаву.
Микола. Може, у тебе родичi єсть в Полтавi або знакомi?
Петро. Нема у мене нi родичiв, нi знакомих. Якi будуть знакомi або родичi у сироти?
Микола. Так ти, бачу, такий, як i я – безприютний.
Петро. Нема у мене нi кола, нi двора: весь тут.
Микола. О братику (берет Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити.
Петро. Правда твоя, брате; но я, благодаренiє Богу, до сього часу прожив так на свiтi, що нiхто нiчим мене не уразить. Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що i ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рiдного брата. Будь моїм приятелем…
Те же и возный выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковым платком.
Выборный – в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии старостам при сватанье.
Возный выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною миною.
Микола и Петро стоят в стороне поотдаль, а выборный громко говорит в дверь Терпилихи.
Выборный. Та ну-бо, Борисе, iди