– Так от чому Олекса рвався на квартирування саме сюди! Погляньте, хлопці, тут можна і надовго лишатися!
У клуні було тепло, стіни підбілено, а на долівці лежали новенькі квітчасті рядна. Олекса, роззираючись, задоволено посміхався собі у вуса, а потім, не витримавши, мовив:
– Бачите, хлопці, як ми до людей – так і вони до нас!
Іван з Овсієм переглянулися і, сміючись, почали витягати з мішка нехитре козацьке приладдя, аби причепуритися з дороги. Проте першим роздягнувся Петько Олекса і, діставши ляську бритву, заходився мантачити її об шкіряний черес, закріпивши один з його кінців до дверного руків’я.
– Оце так понесло тебе, Олексо!.. Дивись, від поспіху вуса собі не повідхвачуй, а то завтра Муза тебе не признає, – по-доброму пожартував Іван.
Всі зрозуміли, що сьогодні можна в Олексу пускати шпильки і він не сердитиметься, тож кожен з хлопців свого не упустив, щоб не поглузувати з побратима. Навіть молодий Степан Кукута і той таки зачепив Олексу:
– Олексо! Ти поглядай за Христиною, а то я як заграю – вона до мене аж прискаче!
Нарешті терпець Олексі увірвався, і він напутив Степана:
– Молодий ти для неї… Твоя справа – вигравай собі, а ми повеселимося! Правда, хлопці?
Всім сподобалась влучна відповідь Олекси, тож відчепилися від нього зі своїми словесними «колючками».
Через деякий час уже всі хлопці причепурилися і чекали Степана, який щось «ворожив» у кутку, посвистуючи на дудці. Нарешті дістав зі свого мішка ще й бубон і простягнув Болботу:
– Тримай, Овсію, будемо вибивати! Ось тобі й колотилка.
Веселим гуртом перейшли подвір’я і, зайшовши до хати, привіталися, мов якась рідня. Марко з Уляною вже виглядали з печі і ладні були стрибнути вниз, до козаків на плечі, якби не суворий погляд матері.
Христина запросила до столу, і всі дружно потягнули по чарчині, за господарку, та заходилися вечеряти. Не забарилися і сусідочки: вони одна за одною завітали до господи та присіли на долівку. Згадали Олексину пригоду з тією шляхтянкою і вволю насміялися, просячи, щоб розповів ще якусь кумедну історію зі свого козацького життя-буття. Але тут втрутився Степан, що так і совався по лаві, шукаючи слушної хвильки, аби вклинитися у розмову.
– Я хоч і молодший від вас, але бачу, що вам би тільки різні небилиці слухати, а як у музики вже і пальці сверблять, щоби заграти, то того не бачите. Ох і заграю! – вирвалось у Степана, і він, витягнувши з торби сопілку, заграв.
Всі притихли і, примостившись зручніше, приготувалися слухати. Хату наповнила чарівна мелодія сопілки, що якось одночасно причарувала усіх і вирвалася в лютневу ніч та попливла поміж засніженими хатами, неначе провісниця скорої весни.
Коли закінчилася ця мелодія, яка навіяла радість і сум одночасно, по хаті розляглася весела й більш знайома