Позаду шанців, де засіли козаки, стояло з десяток гармат. Санько, вибравшись з окопу, побіг до пушкарів та, побачивши старшого, Гераська, почав домовлятися з ним, щоб не палили по своїх. Переконував: «Треба перекинути ядра через їхні голови і накрити ними ляхів, а тоді й козаки не підведуть…»
У шанцях, тримаючи зброю, засіли оборонці, а стріляти не наважувались. Хоча на полонених і висіли захисні торби, всі знали, що це не надовго збереже їхнє життя. Коли над їхніми головами «прошамкотіли» ядра і почали вибухати позаду, в окопах залунали радісні крики. Хтось із оборонців вибіг наперед і голосно напучував розгублених полонених:
– Біжіть на узбіччя, тікайте!.. Звільніть… Звільніть шлях!.. Ми зараз!
Чули його бранці чи не чули, важко збагнути, та коли гармати замовкли, з передніх шанців почали вистрибувати оборонці міста і кидатись вперед, туди, де тільки-но падали ядра. Ті полонені, що затуляли собою ляхів, рвонули вбік, роблячи спроби скинути важкі торби. Вони плуталися в гілляччі, проте втікали не озираючись. За мить перед тими, хто атакував з боку Шаргорода, опинилися недобитки ляської колони, які не могли оговтатись від оглушливих вибухів та диму. Перед ляхами, немов дідьки з пекла, з’явилися козаки й ошаліло сікли шаблями тих, хто прагнув позмагатися в борні.
З деяким запізненням з другого ряду шанців почали вибігати інші оборонці. І вони ще встигли обагрити свої шаблі ворожою кров’ю. Ляському війську нічого не лишалось, як спробувати зупинити шаргородців і відступити, та нова хвиля атакуючих не дала зробити це впорядковано.
На шляху зав’язалася некерована бійня. Задні ряди ляського війська штовхали передніх до наступу, а перед тими виблискували смертоносні шаблі та рогатини. Голота зі своїми також встряв у цю бійку, завзято покрикуючи:
– Гуртом, гуртом, тримаймося… Так, так, лоскочіть панів!
Бій уже тривав не тільки на шляху, а й у лісі. Вояки стояли по коліна у воді, одні ганялися за іншими, а деякі поранені падали у холодну воду і, вимахуючи руками, захлиналися.
Уже з десятки Санька двоє хлопців, не витримавши натиску дужих ляхів, звалилися під ударами шабель. Та решта відомстила за забитих товаришів. Під підбадьорливі крики Санька вони прикінчили тих дебелих кривдників. Побоюючись, аби ще не згубити когось зі своєї десятки, Голота наказав відходити.
– До шляху!.. Дідько з ними! Нехай у холодній воді швендяють… Гуртом відходимо! – скомандував Голота, і всі, згуртувавшись, посунули назад.
Раз по раз до них проривалися ляхи, пробуючи затягнути до бійки, але вже по лісу чулися голоси інших старших – до відступу. Втративши двох з десятки, хлопці добралися до шляху, на якому лежали, як кого застигла смерть, люди. По ньому, оглядаючись