Що далеко він живе…
Завзято «водили» одне одного по танцювальному колу Іван та Павлина, та все ж музики зажаліли їхні чоботи і, сповільнивши гру, зупинилися. Розпалені танцем, Іван з Павлиною не бажали відпочивати, та Христина заспокійливо мовила:
– Досить… Хату рознесете. Поспіваємо краще!
І в оселі довго ще лунали пісні: веселі й сумні, козацькі й жіночі.
Ранок наступного дня приніс тугу розлуки Олексі з Христиною та багатьом іншим парам, що вже встигли здружитися і прикипіти одне до одного душами. Подекуди було чути плач і причитання за козаками, що від’їжджали. Вільні від цієї туги були ті, хто не поглядав на дівок і плекав надію на зустріч із коханою або беріг козацькі застороги щодо жіноцтва.
Сотня швидко збиралася до переправи. Петро послав туди Ярового – визначитися з можливістю переходу на правий берег до обідньої пори. Іван з Олексою, осідлавши застояних коней і доручивши Овсію зі Степаном збиратися в дорогу, помчали вчвал до Дніпра.
Побіля переходу через ріку купчилося багато козацьких верхових і простого люду. Іван знайшов старшого з цього боку переправи і домовився про перехід поза чергою, як підійде сотня одноосібників. Ударили по руках, і Яровий заручився підтримкою Якова Пересунька, який свого часу був сотником на Низу. Вертаючись до своєї сотні, хлопці зустрілися з нею по дорозі на переправу і, доповівши Гусаку про домовленість, вихором помчали звільняти підхід. Маючи досвід долати ріку по льоду, сотня швидко перебралася на правий бік і, зібравшись, вирушила в напрямку Чигирина.
Шлях видався важким через денні відлиги. Вранці вирушали в дорогу по замерзлому шляху, а вже до полудня місили багнюку, і забрьохані коні та вершники раніше спинялися на ночівлю, і не одного разу – десь у луговині чи при якомусь переліску. Поспішали в першу чергу очистити коней до вечірнього приморозку, а вже поночі нашвидку займалися собою.
Під кінець шляху лиця у всіх витягнулися та засмагли під першими теплими променями сонця. Тож, коли збіг тиждень дорожніх поневірянь і попереду показався Чигирин, почулися заохочувальні вигуки верхових, і сотня хутко заглибилась у місто, переминаючи підталу багнюку вулиць.
Іван Яровий наблизився до Гусака, домовився про один день перепочинку і, відокремившись від сотні, що поспішала до місця постою, звернув до своєї хати…
Весняна повінь
Одної березневої ночі хата Ядвіги затремтіла і так бахнуло, що аж відлуння пішло. Санько Голота, схопившись з ліжка, кинувся одягатися та спросоння, та ще й у темряві, ніяк не міг засунути ноги в холоші.
Софійчина мати з печі стурбовано обізвалася до нього:
– Санику! Не топчися, відпочивай… То крига скресла на Мурашці.
Санько, почувши голос тещі, отямився і буркнув до неї:
– Та вже дійшло до мене… І в наших краях таке буває…
Приліг біля Софійки, і вона почала втішати його, погладжуючи по щоці. Санько став пестити свою жіночку. І так вони заспокоїлися, голублячи одне одного…
Весна буяла. Попоравшись по господарству, Санько наносив у діжку води, затримався на подвір’ї –