Маленький кортеж скакав назад по торфовищу між валунами й вузлуватим деревним корінням, що стирчало з-під землі. Гілки хльостали по обличчях. Олені навіть сучком роздерло щоку до крові.
Але їхні зусилля виявилися марними. По вулицях розташованого неподалік містечка сновигали помічники Адама Кухти й козаки Мартина Зборовського. Ясна річ, кортеж княгині був негайно оточений і роззброєний. Служників і Олену зв’язали, але княгиня відбивалася настільки енергійно, що оксамитовий берет зрештою злетів з її голови, з-під нього випали світлі довгі коси.
– Та це ж жінки! – здивовано вигукнув хтось із служників Зборовського.
– Тягни її до хазяїна, – скомандував інший.
Княгиню зі зв’язаними руками привели до пана Мартина. Ледь глянувши в її змарніле обличчя, поляк уривчасто кинув:
– Розв’язати зараз же! Це є княгиня Острозька!
Служники поспішно виконали наказ. Зборовський вклонився їй і мовив якомога поштивіше:
– Я виконую наказ короля. Що ж до вас, пані, то ви вільні.
– Мене не потрібно було звільняти! – зухвало викрикнула Олена.
– Гнів затьмарив ваш юний розум, княгине. Ви просто не все розумієте.
– Де мій чоловік – Дмитро Федорович, князь Сангушко?! – продовжувала вона в попередньому зухвалому тоні.
– Такі справи, пані… Я завжди намагаюся доправляти злочинців живими, щоб їх по заслузі винагороджував кат. Однак моє щире бажання служити справедливості не завжди можна вдовольнити. Втім, у злочинців лишається їхній особистий вибір… У цьому разі злочинець князь Сангушко обрав…
Зборовський не встиг договорити, бо, не дослухавши його, княгиня дременула геть.
– Схопити її! – скрикнув пан Мартин.
Один з прислужників легко наздогнав Олену, згріб в оберемок і спробував підняти. Але молоденька княгиня виявилася не настільки беззахисною, як здавалося на перший погляд. Вона звивалася й викручувалася всім тілом, немов кішка, подряпала слузі обличчя, навіть примудрилася розквасити йому ніс і вкусити за щоку. Попри безсумнівну перевагу в силі, воїн ледь справлявся з розлюченою жінкою й лише голосно сопів, ухиляючись від маленьких кулачків. Нарешті він не витерпів і кинув Олену додолу, вхопив за волосся і вже замахнувся для хльосткого удару, як почув окрик хазяїна:
– Не сміти!!! Ти що собі дозволяєш, дурню?! Це ж княгиня!
Служник розгубився й послабив хватку. Олена миттю вкусила його за руку.
– А-а-а!.. – завив той і розтиснув пальці. Княгиня спритно схопилася на ноги й кинулася геть. Але злетівши на невеликий пагорок, помітила двох вершників, до сідла одного з яких було приторочене неживе тіло.
Нещасна завмерла на місці, упізнавши рідні риси… Не думаючи більше ні про що інше, вона кинулася до вершників. Та не добігши буквально двох кроків, зупинилася, немов укопана.
– Ні-і-і!!! – чи то заволала, чи то заскиглила нещасна.