Шалені шахи. Тимур Литовченко

моя, то ти жива!!! Який же я радий!..

      Жах в очах дівчини миттєво змінився здивуванням. Вона зойкнула й відступила, немов перед нею з’явився привид, і спитала тремтячим голосом:

      – То це… ти чи не ти?…

      – Я, Марисенько, я, кохана…

      – Не може бути!!! Я ж знаю, що ти… ти загинув!.. Я ж бачила твоє нерухоме порубане тіло!.. Мене тоді полонили, зв’язали!.. Моє серце краялося від того, що я не лишилася біля тебе, щоб поховати мого милого на чужині, як належить, по-людськи…

      – Марисенько!..

      Нарешті переборовши переляк, недовіру й страх, дівчина кинулася до воїна й гірко заридала.

      – Я стільки місяців оплакувала тебе, Анджею, а ти тепер отут… Та це ж диво, справжнісіньке диво!!! Хвала Богові, Анджею, що ти живий-здоровий!

      – Мила, я шукав тебе, розпитував, але ніхто так і не відповів доладно. Що ж з тобою сталося?! Ти заміжня? Що це за дитинча?

      Вона глянула на дитину, яка поступово заспокоювалася, переставши скиглити, і після невеличкого роздуму відповіла:

      – Ні, Анджею, незаміжня, що ти таке говориш! Хіба ж могла я покохати кого-небудь після тебе, соколе мій ясний?…

      – Звідки ж у тебе дитина?

      – Це не моє дитя, однак я не можу сказати, чиє воно.

      – Як же так, Марисенько?!

      – Не моя це таємниця, Анджею.

      – А чия ж?

      – Не можу сказати, коханий. Може, колись потім…

      Він не дослухав, обійняв дівчину й пригорнув до себе. Глянувши на Анджея, Марися відчула легке тремтіння. Вона не розуміла, що відбувається. Ноги зробилися важкими, дівчина пригорнулася до воїна, немовби шукаючи захисту, поклала голову йому на груди. Дитина знов розплакалася, але дівчина вже не чула скигління. У вухах наче шелестів опалим листям вітерець, Марися ж почувалася маленькою піщинкою, загубленою у величезному темному яру…