Князь Сангушко ледь не падав від страшної втоми, але розпач надавав сил. Він уперто біг уперед, не розбираючи дороги, хриплячи, кахикаючи, жадібно хапаючи ротом повітря. У якусь мить ноги просто відмовилися слухатись. Дмитро Федорович запнувся, боляче вдарився руками об мокрий камінь, спробував підхопитися, однак знов послизнувся і влетів у невелике болітце. Кілька секунд поборсавшись там, ра5чки вибрався на сухе місце, нарешті знов здійнявся на ноги й поплентався до прилеглого яру, не відчуваючи тіла, хапаючись руками за що тільки можна й похитуючись з боку в бік.
За ним точно гналися: десь тріскотіли кущі, хтось лаявся з придихом… Князь перебував у тім стані крайньої утоми, коли геть зникають навіть найважливіші думки, залишається одне тільки безпосереднє бажання – відпочити будь-що. Він не думав більше ні про своє життя, ні про Анджея, ні навіть про Олену – тільки про те, коли ж нарешті перед ним відкриється острівець порятунку, де можна відпочити! Таким острівцем уявлявся рідний маєток, де він народився й виріс. Райське містечко з матінкою і годувальницею, де все так тихо й мирно, як у далекому дитинстві…
Дмитро Федорович на мить замислився, сповільнив крок, розслабився й глибоко зітхнув. Коли ж перед ним раптово виросли чотири козаки, він позадкував і впав у кущі калини. Криваво-червоний сік від розчавлених при падінні ягід миттєво залив підталий сіруватий сніг, поцяткований нещодавнім крижаним дощем. Але величезні сильні руки одразу підхопили князя й поставили на ноги.
– Не здавайтеся, пане, ми ще повоюєм!.. – вигукнув Анджей. Охоронець стояв, оголивши шаблю і своїм тілом затуляючи князя від ворогів. Сангушко вмить опам’ятався, утому немовби рукою зняло. Згадавши, що в нього також є зброя, вихопив шаблю й разом з Анджеєм кинувся на переслідувачів.
Вони билися пліч-о-пліч. Дмитро Федорович не відчував отриманих ран, іноді лише відзначав подумки, що його шабля вкотре розсікла щось м’яке – отже, знов вдалося зачепити когось із ворогів! Втім, їхнє число не скорочувалося. Раптом Сангушко почув на відстані тупіт кінських копит: це був, мабуть, сам пан Зборовський… Тоді князь гучно скрикнув:
– Біжи, Анджею! Біжи звідси! Знайди Олену й доглянь за нею!
– Але… Заради всього святого, мій пане, я не можу дати вам загинути!..
– Наказую тобі, Анджею: біжи до неї!!!
Охоронець все-таки вагався. Князь без утоми розмахував шаблею, кунтуша на ньому більше не було, жупан весь промок від крові.
– Ну прошу тебе, біжи!.. – почав благати він.
Полишивши трактир, до Рудницького замку поспішали Олена і її покоївка Марися із загоном охорони під орудою старого вірного Остапа. Князь розраховував, що там на них чекає притулок і порятунок – отже, так воно і є! Дмитро Федорович не міг помилятися, та й дядечко Василь Костянтинович запевняв, що господар замку Ян Тарновський – надійна людина: родич все ж таки… Отже, захистить і прикриє.
Вони