Тут попереду з’явилося якесь селище. Дмитро Федорович гарячкувато розмірковував, чи можна зустріти допомогу?… Здається, містечко мале, навряд чи тут знайдуться охочі їх ловити… а жителям, швидше за все, чужі неприємності байдужі… І все ж таки нерозумно розраховувати, що хтось заступиться за втікачів! Отже, князь вирішив проскочити містечко, не знижуючи темпу гонитви. Хоча воли вже дуже вимоталися, але й коні переслідувачів також втомилися: вони важко хропли й були рясно вкриті милом. Крім того, якщо вершники їх дотепер не нагнали… Може, утікачі нарешті відірвуться?! Одному лише Богові відомо, чим усе закінчиться.
Вони вже майже досягли крайніх будинків, як раптом спереду на дорогу виїхав віз, доверху навантажений зерном. Коли Сангушко зрозумів, що їм не розминутися, то запекло закричав:
– З дороги!!!
Але візник (товстопикий здоровань із важким чолом завзятого упертюха, навислим над маленькими тупими вічками) поганяв своїх волів, хоч би що. У результаті через кілька секунд віз із утікачами й візок здорованя, мало не зіштовхнувшись, порівнялися й намертво зчепилися один з одним. Від різкого удару втікачі ледь не злетіли з передка, але все-таки утрималися.
– Геть з дороги!!! – гаркнув Анджей. – Забирайся, тупоголовий!
– Сам забирайся, почваро! – відповів візник, почервонівши до брів під теплим капелюхом.
Охоронець загрозливо заніс над головою батіг, але батіг візника виявився таким же довгим, та й управлявся товстопикий з ним не гірше за козака. Дмитро Федорович оглянувся й побачив, що зраділі їхній невдачі переслідувачі наближаються. Щоправда, віз із зерном вершникам також стане на перешкоді, але це переслідуваних не врятує…
Не довго думаючи, Сангушко зістрибнув з воза, Анджей кинувся за паном. Удвох вони звернули за ріг найближчого будинку. Позаду ж пролунали сердиті вигуки: переслідувачі зупинилися перед їхнім возом, що зчепився з возом зерна. Безсумнівно, вони от-от спішаться й знов кинуться в погоню…
– Анджею, розбігаємося в різні боки, й нехай наздоганяють!!!
– Але, княже, я не можу вас кинути! Я повинен охороняти вас, а не втікати від…
– Роби, що кажу!!! – сердито вигукнув князь. – А раптом тобі вдасться врятуватися й привести допомогу?! Полюють на мене, а не на тебе, тому негайно забирайся геть з очей!!!
Охоронець слухняно кинувся у провулок і побіг геть. Ледь глянувши йому вслід, Дмитро Федорович продовжив бігти прямо.
«Хай там що, а я так просто не здамся! Нехай пан Зборовський зі своїми покидьками спробує схопити мене просто на вулиці посеред білого дня!» – подумав князь…
Тим часом переслідувачі збилися в щільну купу. Деякі почали спішуватися, інші втримували їх, резонно заперечуючи, що пішого швидше наздожене саме вершник. Мартин Зборовський, який під’їхав у супроводі синів, волав, щоб служники продовжували переслідування й за всяку ціну упіймали небезпечного злочинця… але цим