– Що ви маєте на увазі? – не збагнув Бумблякевич.
– Я застосував у даному контексті слово «дупця» і вважаю його найбільш відповідним, коли мова йде про предмет високих почувань. Наприклад, мені зовсім не сподобалося, як у недавньому українському виданні «Коханець леді Чаттерлей» вжили слово «зад» стосовно вищезгаданої леді. Це жахливо. Коханці не можуть обмінюватися подібними словами. Вже краще в приступі екстазу вжити щось зовсім вульґарне, це принаймні збуджує, а зад – це щось безпросвітньо кобиляче. А є ж бо такі чудові слова, як «дупця, дупелька, дупцюня, дупуся, дупусечка, дупапулька, дуплюська, дупампуся, дупочка, дуплюсечка, дупелюсточка, дуперлинка, дупівонія», а в деяких, жартівливих місцях, – «дупенція, дупокльоцик, дупендра, дупижмо, дупасія, дупекло». Можливо, ці англійці так і кажуть: «Який у тебе чудовий зад!» Але ми – українці! Ми так говорити не можемо. Для кожного свідомого українця жіноча дупця – це брама раю, герб нації. Саме герб. На нашому гербі повинен бути обрій, на якому сходить кругла дупця з золотим промінням на тлі синього неба. Бо справжнє обличчя жінки – це її дупа! А в свою чергу, кожна дупа має своє обличчя.
Цей Пупс що далі, то все більше подобався Бумблякевичу.
– Ви справді мислите поетично, – сказав він. – Цікаво, які ваші вірші.
Транквіліон Пупс набрав постави римського патриція і прорік:
Так ніхто не кохав через тисячі літ,
Вже куди я не пхав – ти холодна як лід.
Дивні скарби свої ти мені розпростерла,
Тільки вранці згадав, що ти вчора померла.
– Ну, це пародія на Сосюру, а я б хотів…
– Кий біс – на Сосюру! Та це Володька у мене й стибрив перші рядки, бо ж я цього вірша все ‘дно не міг видрукувати. От він і скористався.
– То ви поет-еротик! Це для нашої поезії щось нове. Досі вона пишалася своєю цнотливістю.
– Раніше я писав звичайну лірику.
– Прочитайте, – попросив Бумблякевич не без підступної гадки, що, зачувши котрийсь давній вірш Пупса, безпомильно відгадає, хто саме з поетів криється у цій личині.
Пупс наморщив чоло, щось промурмотів і став деклямувати:
Я в день той по місту, мов привид блукав,
Із пам’яті здерши кору,
Ім’я твоє згіркле у роті жував,
Неначе печінку сиру.
Було те ім’я, мов п’янливе вино,
Воно моя сіль і мій хліб.
Я брів і дивився в закрите вікно,
Як дивиться мертвий у гріб.
Був день без’язиким, був сірим той день,
Неначе протерті штани.
Поніс мене вітер із листям вишень
І десь між будинків зронив.
Ти бачиш з вікна, як я гірко сміюсь,
Підкравшись з-за рогу тихцем.
О, прийде не раз ще до тебе Ісус
З моїм посмутнілим лицем.
– Ви – Михайль! – вигукнув тремтячим голосом Бумблякевич.
– Дайте