– О! – пожвавішав Джавала. – Це розкішне видовище.
– А яка печеня! – прицмокнула княгиня. – Маю старовинний половецький перепис – печеня з однорога, якого перед тим начинили гречкою, цибулею, петрушкою, морквою, селерою і бананами.
– Що ви кажете? Бананами? – витріщив очі Бумблякевич. – Тоді це буде не старовинний половецький перепис, а старовинний африканський.
– У жодному випадку. Ви зле знаєте історію. Половці, сиріч запорізькі козаки, вирощували в оранжереях банани. І то в дуже великій кількості. Бананами вони начиняли однорогів і турів доти, доки ті не вивелися. А як щезли ці тварини, то відпала потреба і в бананах. Але ми, завдяки великому вченому Леонові Друшлякові, внаслідок складних селекційних дослідів вивели білих однорогів, і то в такій кількості, що можемо навіть полювати… Моє золотко, – звернулася вона до Фрузі, – чи готова моя ловецька уберя?
– Давно готова.
– Досі я полювала тільки на куріпок, папуг і сульфулів.
– А се що за проява? – поцікавився Бумблякевич, наминаючи останню канапку.
– Оце ж ви його і їсте, – порскнула сміхом княгиня. – Це і є канапки з сульфуля.
Бумблякевич відчув, як їжа стає йому впоперек горла, а десь із глибин шлунку починає підніматися кислувате роздратування, і, щоб перепинити йому дорогу, він похапцем хильнув «Червоного сажотруса», якого, на щастя, якраз підлила панна Фрузя. Терпке, мов терен, воно вмить засмолило писок, аж язик задубів. Княгиня тим часом захлиналася від сміху, Джавала й собі підгигикував, а Фрузя попискувала мишачим голосочком.
– Сульфуль – цілком невинна тваринка, – пробувала втішити Бумблякевича княгиня, – походить із медикаментів, через те і дістав таку назву. Він харчується винятково піґулками. Дуже лагідне і миле створіння. Уявіть собі біленьке поросятко на тонюсіньких, мов у комарика, ніжках. Не маючи голови, воно всуціль кругле, наче м’яч. Тому здатне стрибати і котитися. Впольованого сульфуля живцем кидають на пательню, відірвавши перед тим лапки, і за кілька хвилин він розтікається густим тлущем, який згодом розливають у слоїки і, коли загусне, намащують ним хліб, як маслом.
– Ваша світлосте, – втрутився маґістр. – Чи ваш син братиме участь у ловах?
– Аякже! Зараз він спочиває з дороги. Повернувся з дуже важливої місії…
– Стривайте… Мені здається, що це державна таємниця.
– Так, але пан Бумблякевич, наскільки я зрозуміла, буде у нас працювати. А хіба людині, допущеній до бібліотеки й архіву, не можна довірити державних таємниць?
Маґістр зашарівся, йому було незручно перед гостем, але княгиня таки мала рацію. Якщо вже хтось має пірнути в архіви, то чому б від нього приховувати мету візиту молодого князя? В архівах знаходяться документи куди таємніші.
– Зрештою, нехай сам пан Бумблякевич вирішить, – сказала княгиня, – чи варто його посвячувати в таємниці, чи ні. Це залежатиме