Оператор незадоволено похитав головою і закрутив ручку.
– Цього павича відзніми… Крупняком! – шепнув режисер і гукнув до капітана: – Активніше вітайте гостей, пане капітане! Вас побачить світ!
Улещений такою перспективою капітан підніс руку до козирка, вклонився і замахав поважному панству другою рукою, скошуючи око на камеру: чи знімає.
Камера знімала. Публіка повільно рушала вгору сходами, віталася з капітаном.
Матроси, підхопивши багаж, проводжали пасажирів до кают.
На другій палубі вишикувалися офіціанти та інша обслуга.
Звішувалися з перил, витягали шиї. Не часто ж можна побачити стільки поважних людей разом!
Але дідько розбере, хто є хто.
Тому намагалися тісніше оточити мосьє Очінь, модного цирульника з самого Хрещатика. Той знав усіх! І офіціанти, мов зграя пінгвінів, топталися біля нього, дослухаючись до влучних коментарів знавця вищого світу.
– Мій папаша половину Хрещатика перестриг! – між тим хвалився мосьє Очінь, кланяючись направо і наліво гостям. – А я далі пішов: усе київське високе панство стрижу. Вони без мене – нікуди! Я їм – і перманент, і зачіски по-французькому.
Звісившись з перил, закивав у поважну юрму:
– Ваше-сте… Ваше-сте… Мої вітання! Шарман! Гранд шарман!
«Ваше-сте», звісно, на кивок мосьє ніяк не реагувало, але хіба то важливо?
Офіціанти шорошили вуха і пошепки питали у знавця світського товариства:
– А це хто?
І той, набурмосившись, мов бойовий півень, гордо відповідав:
– Міністр фінансів, пан… м-м-м… «еспаньйолка» – мого виконання! З дружиною мадам Софі: вчора «сахарет» мені замовила – дві години вовтузився!
– А то? – знову питали офіціанти.
– Де? З «тюрбаном»? Холодний перманент? Це мадам Зінаїда Гі, – і знову взявся до поклонів. – Моє шанування і все таке інше! Феєрично! Беліссімо! – і до офіціантів: – Стригтися хотіла – відмовив. Вони зараз усі стрижуться, бо емансипе…
– Хто? Що?
– Одне слово – вільного поводження… Це нині в моді.
Пані та панове вервечкою здіймалися трапом і кожного усюдисущий мосьє Очінь знав особисто, з кожним мав спілкування, кожного стриг-голив чи не щодня.
Офіціанти завмирали в шанобі і навіть остраху: ось з якою людиною доводиться спілкуватися.
– А ось ті – хто? З папугою?
– «Бобрик» – то мосьє Шток – найкращий київський ювелір, козяча ти морда невчена!
– Сам ти морда! А поруч – хто?
– Тут усе сімейство: синок – це той, що з папугою. І дружина – ваше-сте, ваше-сте! – закланявся опасистій матроні, – Фіра Гераклівна. Перманент – крупний шарман!
– А то, певно, поважний птах…
– Еге ж, це гер Айзен, посол германський… Ваше-сте, моє шанування! Тужур! Тужур!
І все далі – у такому ж дусі. Усе і всіх знає мосьє Очінь.
А по-простому – Сидір Очкуренко, цирульня якого на Фундуклєєвській,