Сновигають продавці марципанів, квіткарки, самі схожі на букети (спеціально переодягали в костюми епохи Катерини Великої!), квіти на килим кидають.
А з палуби усю цю веселу карусель двоє кіношників у шкіряному вбранні «на фільму» знімають.
Усе як годиться, все солідно!
Пані та панове кофієм пригощаються за білими столиками. А вже як оркестр той душу рве з тлінних тіл!
Свято!
Але не для всіх…
Принаймні для Мусі остання доба – мука пекельна. Мало того що годин зо двадцять не роздягалася, їдучи в спекотному потязі, так іще й, як виявилося, квитків на «Царицю Дніпра» немає і не буде!
На касі про це свідчить красномовний напис. Сердешна жіночка, що визирнула на стук з віконця, так і сказала: «Тільки за особистими запрошеннями!» І віконцем – клац!
От і сидить тепер Муся на своїй валізі зовсім без сил. Споглядає, як по червоному килиму щасливці проходять. На ній щільно застебнута блузка з високим коміром, уже не біла, а сіра, під капелюшком-канапе голова непристойно свербить від спеки, черевички запилюжені, мов у вуличної торговки. Нікому тут Муся не потрібна. Сидить, піт з чола непомітно витирає.
Звісно, не помічає, як за круглою афішею-діжкою ховається її невідомий «супровідник», який усі ці двадцять годин в тамбурі їхав за нею аж до самого Києва, спостерігає – що вона робитиме.
А робити їй немає чого. Хіба що також спостерігати за поважною публікою.
Хоча, сказати чесно, різна тут публіка. І поважна, і не дуже.
Ось біжить якась кудлата руда пані, за нею – череватий дядько в картатих брюках, сперечаються про щось. Муся посміхнулася: ну точно як курка з півнем.
– Фаїночко, голубонько, – досить голосно репетує «картатий», – та стійте ж заради Христа! Це ж усього на чотири дні!
– Та хоча б і на годину – не поїду! – ледь озирнувшись, відказує пані і різко зупиняється. – Ви що мені пропонували? Роль! А змушуєте дурня ламати! Сказала ж: ні, ні і ні! А якщо мене люди впізнають? Як потім шановній публіці в очі дивитись? Ха-ха-ха, – не засміялась, а так прямо і вимовила в обличчя товстуна. – Уявляю: Марія Стюарт пасажирів на пароплаві розважає! До того ж у ролі дружини якогось невідомого акторчика!
Пішла далі.
Картатий за нею дріботить, біля Мусі зупинився, піт з чола зірваним метеликом витер, шепоче сердито:
– Ач розігналася: Марію Стюарт вона буде представляти, клишонога! Та лише через мій труп!
І знову доганяє розлючену пані:
– Фаїночко, любонько дорогесенька, ріжете без ножа! Я ж капітану пообіцяв, що буде найкраща, найвеселіша актриса!
Фаїночка зупинилася.
– Я що, на клоуна схожа? – запитала грізно і з переможним виглядом вийняла з пухнастого ридикюля кольорову картонку, пішла на наступ – прямо на Мусю, пройшла повз – до білої урни у вигляді лев’ячої пащеки (Муся й не помітила, що біля урни сиділа). – Ось вам! – і вкинула картонку