– На!
Ольга тицьнула їй свою хустинку, розшиту нитками шовковими.
Та розмашисто втерлась, ніби шматою звичайною. Пасмо волосся пальцем підчепила, за вухо заклала, дивиться тепер у дві оці, але вже не так напружено. Розуміє, що гроза минула – не дурна. Проте очиська на гострій мордочці ще диким блиском відсвічують. Не підходь, бо знову вкусить.
Куниця, що у сильце втрапила. Щойно була цікава й вертка, мить – і от вже сидить, зачаївшись, до усього готова – і пропасти, і на волі опинитись. Як Бог дасть. І не збагнути, спостерігаючи за нею, упокорена чи ні.
Вчора Ольга дивилась з вікна, як діти бавляться у лови. Мала наздоганяла хлопців, ті від неї тікали щодуху, ховались за розлогим бузиновим кущем. А тій до їхніх хитрощів байдуже. Свого брата Добриню упіймала першим, збила з ніг на траву, він трохи попручався й затих. Мала над ним схилилась, щось ніби на вухо прошепотіла, підвелась, травинки струсила – він залишився лежати нерухомо. Тоді зірвалась з місця, ще якогось дітвака наздогнала, той слухняно потягнувся за нею, наче теля на мотузочку, ліг біля Добрині на килим густого споришу. Мала і його торкнулась губами, чи то до щоки чи до шиї.
За Святославом полювала найдовше, але перехитрувала і його врешті-решт – зачаїлась під низькою гілкою, вистрибнула назустріч, вхопила за сорочку – пручайся – не пручайся, хватка мертва. Вклала біля інших полонених, ноги йому поправила, щоб рівно лежав, як усі, рядочком.
Що за гра така дивна?
Син після вечері пояснив: хто наздоганяє – той куниця, а хто тікає – той неважливо хто. Якщо куниця його злапає, кров з нього висмокче… Мала головою на те кивнула, вона посуд збирала зі столу, прислухаючись до розмови. «Що це ви вигадали?» – здивувалась Ольга. «Не вигадали, – була відповідь. – Ми бачили здохлятину на задньому дворі. Подушені кури, хтось їх виклав рядочком. І у кожної ранки на шиї! У кожної! – очі Святослава спалахнули: – Знаєш, хто це зробив?… – він не дав матері нагоди відповісти. – Куниця! – випередив можливі припущення. – Куниця зубами жили перетинає, язик руркою складає і кров випиває. Мала, покажи!» Дівчинка охоче відклала свої справи, обернулась і, округливши губи, скрутила рожевий язичок трубочкою. Святослав у захваті спробував повторити, але невдало.
Ольга й собі язиком покрутила, коли залишилась сама – не слухався він. І не треба, не для того людині язик.
Відгорнула Ольга край чистої тканини, подивилась на сліди від зубів. Кровлять ранки. Загорнула долонь, тоді відстібнула з рукава розшите оп'ястя, кілька дрібних чорних ягід з нього витрусила – й відклала убік. Зіпсувала узваром вбрання служниця-роздойма.
– Дай узвару, – глянула на неї.
Мала потягнулась по глек, притиснула його холодним глиняним боком до себе, обережно, однією рукою – друга з хустинкою біля носа – налила ще теплого напою у горня,