– Постоїмо!!! Авжеж постоїмо!.. – несамовито заволав натовп.
– Ну, тоді за справу!!!
– А-а-а-а-а-а!..
І під задоволеним поглядом ярла Хельґа Орварда, який непомітно посміювався у пишні вуса, збуджені щойно пролитою кров'ю люди кинулися до міських мурів, на ходу озброюючись тим, що потрапляло під руку – здебільшого дрюччям. Спочатку на ремісничому Подолі, а потім і по інших посадах, і по всьому Києву-місту ретельно вишукували прибічників грецького божка. Кого тільки знаходили – тому пропонували зривати рабські натільні хрестики на знак повернення до віри предків. Хто погоджувався, тих радо милували. Хто впирався, того забивали дрюччям до смерті, заколювали сулицями, ножами або й просто загостреними палями.
На ненависних монахів, яких тепер не криючись називали клятими чорними волхвами, чекала інша смерть: щоб навіть їхніх могил не лишилось на руській землі, усіх полонених чорнорясників тягнули до найближчої річки (а річок у Києві-місті вистачало!) й немилосердно топили. Єпископа Михаїла спочатку прив'язали до кінського хвоста, потім протягнули по вулицях, а коли він перестав подавати ознаки життя – відтягнули Боричевим узвозом на дніпровський притик, де досі лежали неприбрані тіла Осколда й Діра, і під радісні вигуки скинули труп у Дніпро.
Найбільшого клопоту завдали княжі дружинники, які лишилися вірними грецькому божкові: вони замкнулися у гридниці, звідки їх вибивали цілих дві години поспіль. За цей час навіть устигла згоріти вщент і завалитися церква Святого Миколая, що була неподалік княжого терема.
У будь-якому разі, під вечір кривавого понеділка усе скінчилося, тож сп'янілий від несподіваної духовної свободи люд потягнувся за межі Києва-міста – до язичницьких капищ. Тепер ніхто нікому не забороняв як слід вшанувати давніх руських богів… і віддячити їм за те, що поклали край всевладдю жалюгідного грецького божка, прибитого до схрещених дощок.
А також за мудрих і справедливих варягів, які звільнили русичів від рабської пошесті…
– Ярле, до тебе проситься головний склавинський дравід.
Хельґ Орвард, який тільки-но збирався сьорбнути доброго солодкого вина, поставив келих на стіл. Знову цим дурнуватим рабам щось незрозуміло… Цікаво, що на цей раз збурило їхні порохняві мізки? Вже цілих три місяці минуло відтоді, як натовп місцевих витріщак не на словах, а на ділі ознайомився зі скорим та справедливим правосуддям вікінгів, проте склавини й досі щось ніяк не вгамуються!
– То як, вигнати його геть або?…
– Ну, навіщо ж виганяти, – Хельґ Орвард зневажливо скривив губи. – Нехай заходить і каже, чого йому треба.
Потім помовчав трохи і додав:
– Дравід все ж таки, служитель богів… Ні-ні, не