– Людина часто помиляється щодо себе, княгине. Легше уздріти колір очей сарни з протилежного берега річки, аніж побачити себе самого, збагнути, який ти є й на що здатний… Не в думках своїх – у діяннях.
– Знаю, яка я є, Нежебуде. Переконалася не раз, на що здатна. Не заради цього прийшла сюди. Бажання побачити своє майбутнє привело до тебе. Хочу залишити минуле у минулому, несила його далі нести. Хочу зазирнути у день прийдешній. Яку долю провіщаєш мені, волхве?
– Майбутнє вже існує… Чи впевнена ти, що хочеш його знати?
– Кажи.
– Тобі, Ольго, доведеться зробити те, задля чого ти прийшла на цей світ. Сама ось-ось це зрозумієш. Великі справи і великі гріхи тягтимуться за тобою небесною кометою… Пізнаєш суєтність земної величі й відійдеш у поважному віці, встигнувши усе… Майже усе.
Старий замовк. Прозорі, водянисті очі дивилися на Ольгу.
– Що ще сказав тобі вогонь, старче?
– На тобі гріх страшний і велика спокута…
– Досить про древів. Нема чого про них згадувати. їм вже ніколи не набратись сили.
– Примучить древу – не та заслуга, на яку спиратимешся далі. Не їхня вина, що Ігор слухав лихих дорадників.
– Сказала: досить! Не потребую тут твоїх порад.
Старий Нежебуд зітхнув. Тоді заговорив знову.
– У справах своїх прийдешніх не чекай від сина Святослава розуміння й підтримки. Спирайся на себе. Маєш у собі більше охоти до ведення господарки, аніж до діла ратного. Того й тримайся… А Святослав здобуде славу у бою, додасть до свого імені ім'я Хоробрий. Буде славним войовником. Не різнитиметься від своїх дружинників ані одягом, ні способом життя. Лише з поведінки його буде видно, хто найстарший серед них, і вони казатимуть: де ти, княже, там і ми! Добриня йому буде перший і вірний товариш… Тобі ж судиться інше. Підтримку справам своїм знайдеш в одному із внуків. Від тебе на Русі зайдуть великі зміни, а внук твій Володимир зробить те, на що зусиль твоїх забракне. Він ревно прагнутиме одну правду скрізь держати…
Запала тиша, яку ніхто не спішив заповнити словами.
– Усі твої діла – і великі, і ганебні – серед потомків твоїх будуть згодом викривлені, часом і до невпізнання, – далі мовив старий Нежебуд. – Але це не має тебе зупинити.
Мовчанням відповіла йому Ольга. Чекала, чи не скаже віщун ще чогось.
– Нехай рука твоя буде простерта на підтримку бідних, – повів він далі. – Нагодуй голодного, напій спраглого, дай притулок подорожньому, прийди до хворого та ув'язненого, побач біду їхню. І мир тобі буде, Ольго. Того тримайся, що твоя душа прагне. І збережеться у людській пам'яті добра слава про твої праведні суди та порядки, про благодіяння мудрого твого правління… Але й гріхи тобі не забудуть…
Багаття згасло. З кутів халупи вийшли сутінки.
– Поворуши, княгине, вугілля, перш ніж вертатимешся у терем великокняжий.
Зробила, як просив – і вийшла за поріг, не торкнувшись одвірка.
…Поки