– А ми стверджуємо, що наш славетний конунг Рюрик колись послав одного зі своїх полководців – оцього самого Хьоскульда на прізвисько Нерішучий походом до ромеїв. Проте полководець не виконав священної волі конунга: діставшись Києва-міста, він підступно вбив вашого князя Осколда, щоб княжити замість нього.
– Вбив?! Нашого Осколда?!
Вишата і Нажир здивовано перезирнулися.
– Так, дравіди, вашого князя було вбито, а замість нього у Києві-місті утвердився підступний вбивця – вікінг Хьоскульд Нерішучий, якого ви помилково іменуєте Осколдом. Відтоді вашу землю спіткали великі нещастя.
– Але перш ніж померти, непереможний конунг Рюрик довідався про несправедливість, що сталася багато років тому у Києві-місті. А довідавшись, доручив своєму родичеві – хороброму ярлові Хельґу Орварду, відновити лад і спокій на склавинських землях уздовж Данапра.
– От із чим ми прийшли до вас, дравіди.
– Так-так, ми відновіть правда! Розумній дравіди і буйний вікінгі, – кивнув Алберт Валссунґ на знак підтвердження й хитро посміхнувся у пишну бороду. – Ми, ви. Правда.
Ніяк не второпаю, про що ви торочите, яка це така варязька правда?! – знову заговорив Лютень. – Всі ж знають, що наш князь Осколд…
Тут Дрожко, втративши терпець, вигукнув до господаря оселі з докором:
– Лютню! Невже настільки важко второпати, що саме вони пропонують?!
Але тієї ж миті Перунів волхв і сам усе зрозумів:
– Стривайте, стривайте… Отже, варяги пропонують нам визнати, що князь Осколд насправді зовсім не є нашим князем Осколдом? Що він не Києвого роду, а чужої варязької крові?!
– Нарешті ти зрозумів, дравіде! – зрадів один з молодших дружинників.
– Підтвердьте, що ваш князь Осколд є вікінгом Хьоскуль-дом Нерішучим, а все інше ми беремо на себе, – додав другий молодший дружинник.
– Що-о-о?!
– З якої це ласки?!
– Не бувати такому!!!
– Це нечувано!..
Волхви обурювалися довго й голосно. Кожен намагався перекричати решту, аби на всю силу власних легенів висловити несприйняття ганебної пропозиції прибульців. Доки тривав гембель, варяги стояли мовчки, навіть не поворухнувшись. Й лише коли лемент божих служителів почав ущухати, Алберт Валссунґ прошепотів тихо-тихо:
– Дравіди ні розум. Ні розум усі…
Й настільки тихим і лиховісним був його шепіт, що волхви замовкли – всі одночасно. Тоді заговорив Дрожко:
– Послухайте краще мене. Коли варяги спочатку розкрилися переді мною, я теж обурився, як от ви зараз…
– Отже, ти для себе вже вирішив усе?! Зрадник!..
– Облиш гніватися, Торчине.
– Ні, Дрожку, ти негідний зрадник, ти!..
– А я кажу, облиш гніватися і обдумай усе це тверезо. Адже якщо ми не станемо втручатися, і варяги приберуть Осколда, то одразу ж настане край всевладдю грецького божка і негідника Михаїла