Нова уривчаста команда ватажка, що здалася у нічній тиші колючо-морозною – і двоє молодших купців немовби пірнули додолу, щоб наступної ж миті здійнятися на напівзігнуті ноги… тримаючи при цьому свої довгі ножі! Сам же Алберт Валссунґ на підлогу не падав – просто зробив крок уперед та носком легкого шкіряного чобітка майже без халяви підчепив свій ніж. І от диво: волхвам здалося, що зброя, немов зачарована… сама скочила у праву долоню гостя!!!
Від несподіванки служителі богів дружно відсахнулися, навіть Вишата і Корята прокинулись остаточно.
– Це!.. Та це ж!.. – Торчин кліпав очима, відганяючи жахливе видіння: Стрибоговому волхву здалося, що в міцних долонях варязькі гості стискають не довгі ножі, а справжнісінькі мечі. Втім, переляк тривав зовсім недовго. Носій плаща віддав нову колючо-морозну команду, і гості повернули довгі ножі на підлогу.
– Ми ні битва, ми говорити мирний, – одразу ж пояснив Алберт Валссунґ їхні дії.
– Хто ви такі?! Кажіть правду! – нарешті подолавши мимовільне зніяковіння, мовив Лютень.
– Як ви, либонь, вже здогадалися, ніякі ми не новгородські купці, – мовив один з молодших «гостей».
Удаваних, звісно.
– Насправді ми є дружинниками новгородського конунга Рюрика і його родича, норвезького ярла Хельґа, – додав другий.
– Але ми ні битва, ми мирний, – про всяк випадок нагадав Алберт Валссунґ.
– Хіба не боїтеся говорити усе це нам? – поцікавився Чудин, озираючи решту волхвів і перевіряючи, як вони сприйняли зізнання прибульців.
– Боїмося?! Ми?! А з чого б це нам боятися? – в один голос спитали молодші «гості»… себто, насправді дружинники.
– Нас тут все ж таки семеро, а вас…
Волхв прикусив язика, бо бороду Алберта Валссунґа перерізала крижана посмішка:
– Ви тікі сім, ми аж надто три.
– Так, дравіде, справді, нас же троє! Один незламний вікінг, навіть якщо у нього в руках лише довгий ніж, а не меч, секира чи інша підходяща зброя, легко впорається з десятком супротивників, – мовив один з дружинників.
– Отже, ми ні про що б не турбувалися, навіть якби вас було учетверо більше, – додав другий дружинник. – Вас же по двоє-троє на одного, ви зовсім нічим не озброєні.
– Наскільки швидко ми дістаємо зброю, ви щойно бачили. То про що турбуватися?…
– Моя оселя охороняється ззовні, – резонно зауважив Лютень, але слова Перунового волхва також не справили враження на варягів.
– Десять сторожі, три буйний вікінгі. Пффф!.. – Алберт Валссунґ випустив повітря через міцно зчеплені зуби, що мало означати найвищий ступінь презирства. А молодші дружинники пояснили, перериваючи один одного.
– Якби ми не прийшли до вас з миром, то вже закололи б вас, як кабанів.
– Зарізали