– Чи ж я тому винна, пане доктор?
– Сього я не кажу; однак ви не смієте забувати, що він і ваш батько!
– Він мій батько, а я його донька…
Старого чоловіка обгорнула сильна нетерпеливість.
– Ради Бога! – скликнув. – Адже діти мають якісь обов’язки супроти родичів! Се би вам прецінь знати! А наколи всього іншого не хочете узнавати, то мусите признати, що він вас живив!
Її очі замиготіли.
– Тут і дійшли ми до мети… – сказала вона з зимним усміхом, під час коли з її лиця неначеб зникла й остання крапелька крові. – Живив мене. Сього я не можу забути й ніколи не забуду, пане доктор, ніколи! – сказала врочисто. – Відповідно до моїх сил, відповідно до моїх здібностей, а властиво, відповідно до мого знання, котрим мене мій батько і теперішній устрій суспільний вивінували, хочу собі сама заробляти на кусник хліба, а заробленим щиро ділитись з родичами… Однак задля обов’язку проти волі сковуватись з мужчиною, з обов’язку його і себе оббріхувати… В чім мені тут добачувати святість обов’язку, коли самий сей обов’язок стане брехнею? Закиньте вашу думку, пане доктор! – сказала, глибоко віддихуючи і слабо усміхаючись. – Я не вернусь більше з раз обраного шляху. Бачите? – додала вона. – Я дійсно одна з тих «розважних, критичних умів», котрі ані себе, ані других не щадять. Я все аналізую і не маю милосердя ні над собою…
– Ні над вашим батьком?
– Так, пане доктор.
– З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить нелюдський егоїзм, якась божевільність. Ні, – говорив він згірдливо, – ви справді не спосібні до самопожертвування!
– Називайте се в мене егоїзмом, однак не забувайте, що се, що силує мене виходити заміж за К-го, зі сторони моїх… також самолюбство…
– Ви софістка!
– А ви лихий оборонець правди, пане доктор…
– Гірко будете ви колись сього жалувати! – кликнув він. – Ви ще не знаєте життя, однак воно само буде вас батожити й здере полуду з ваших засліплених очей! Страшна буде для вас тота хвиля, в котрій каяння й сумління обізвуться у вашім серці!
– Я супроти усього озброєна! – говорила вона з тим самим слабим усміхом, а її очі стали мимоволі вогкі.
– Не проти усього, Олено; проти безмилосердної прози життя – ні. Опроче, вже й сильніші характери, як ви, зламалися.
– Як ви се розумієте?
– Біда ломить і залізо, а ви лиш людина…
Вона здригнулася і глянула на нього несамовитим поглядом.
– Ніколи, пане доктор, – відповіла опісля з супокійною гордістю… – Власне, для того, що я людина.
По його лиці промайнув якийсь загадочний усміх. Він піднявся і схопив капелюх.
– Зносіть з гідністю наступаючий удар! – сказав і подав їй руку на прощання.
– Дякую