– Я се також завсіди говорю, – обізвався знов старий майор. – Дисципліна мусить доводитись до останніх консеквенцій[16], особливо ж у жінок. Жінка – то молодий кінь. Почує сильну, залізну руку, так і подасться і вліво і вправо. Я не кажу, поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посередині, тоді йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнути батіжком. Перед трапом трохи острогів, перед бар’єром – удар і остроги, поводи свобідно, тоді летить! Надто замучувати не варто, особливо спочатку; се ж моя теорія. Ляуфлер був завсіди лихим їздцем, тому ж його і кожний кінь скидає з сідла. Так, так, – додав трохи згодом і задумавшись, – дисципліна мусить проводитись, мусить…
………………………………………………………….
– Дай-но мені раз з Оленою розмовитись, Епамінондасе! – говорив доктор, коли оба вертали одною й тою самою дорогою додому.
– Говори. Скажи їй і те, товаришу. Те, ти ж знаєш… що її батько незабавки перестане тим бути, чим був досі, а то лісовим радником…
– Вона добра, шляхетна, – відказав, потішаючи, доктор. – Буде з усіх сил старатись, щоби її родина не терпіла убожества; коли б лиш того могла забути…
– Кого, любчику?
– Стефана Лієвича…
– Помершого?
– Еге ж…
– Боженьку, а вона… що з ним?
– Не знаєш нічого, старий? Адже нервовість… на! Опроче се трапляється часто-густо, що батьки суть останні, котрих у такі справи втаємничується…
– Любила його?
– Авжеж! Обопільно. Він від’їхав, як і те тобі відомо, на два роки з дому, щоб студії покінчити, щоби вернути зовсім «готовим»; тоді й мали свої заручини оповісти, а там і побратись, та, на нещастя, набрався десь у шпиталі тифу й помер, бідачисько, таки у В. Адже се, мабуть, знаєш?
Радник не знаходив слів, щоб виразити своє зачудування, аж по якійсь хвилині сказав сумним, гірким тоном:
– А я об тім нічого не знав! Правда, він бував часто в моїм домі, вештався чимало біля неї, однак ніколи не приходило мені щось подібного на думку. А вона… і се ж подяка за мою любов? – кликнув огірчений. – За мої батьківські старання? Ох, як се болить, болить! Тобі, чужому, звірилась, а перед своїм батьком, перед рідним батьком, могла щось такого затаїти!..
– Успокійся лиш, чоловіче, – утихомирював доктор. – До мене теж не приходила, щоби своє серце якраз передо мною вилити. Прийшла, щоб попросту порадитися зі мною, як з лікарем. Мучила її безсонність, і гарячка до крайності підтинала її сили. Вона несказанно багато терпіла, і то тайком; а се, старий, вимагає чимало сили. «Не могли б ви, дитинко, мені сказати, – питався я, – що більше-менше могла би сьому бути за причина? Ви ж бували звичайно найздоровіші з цілої родини».
«Чи се мусить бути, пане докторе?» – спитала вона.
«Авжеж,