Босі ноги її одразу ж узялися росою, лише зараз відчула вона, що надворі набагато холодніше, аніж у хаті, вона аж здригнулася зігрітим у постелі тілом, але й не подумала вернутися – накинути щось тепліше на плечі: отак у тоненькій кофтині й пішла, не в бік вулиці, а поза хату, в садок, що спускавсь до левади. Бо село за час окупації потроху-потроху та й розучилося ходити вулицями: лазили через тини, простували городами, щоб не зіткнутися з якоюсь лихою личиною, хоча б з тим же Івасютою, особливо коли наступала комендантська година. Тож і німа, дотримуючись цієї нової традиції, спустилася до левади, на стежку, що, звиваючись понад невеличкою річечкою, тонким пояском обперізувала всеньке село.
Тут, під старими крислатими вербами, що розрослися буйно й пишно, було зовсім темно. Німа зупинялася часто, завмираючи та вдивляючись перед собою, бо їй все здавалося, що попереду щось мовби рухається… оно, за тією вербою, щось наче біліє. Вдивляючись до болю в очах, бо могла покластися лише на зір, а тут було дуже темно. Іще їй здавалося, що хтось за нею скрадається, й вона зупинялась, оглядаючись, та згодом знову рушала вперед, бо треба ж іти, бо ніч же коротка. Вона минула добрий десяток дворів, позаду лишилися й управа, і школа, до якої німа так і не ходила, хоч дуже хотіла, відколи себе пам’ятає – хотіла, їй здавалося, що з бажанням отим – ходити до школи – вона й народилася. Дивилася з гострою заздрістю на інших дітей, які щоранку бігли до школи, на свого молодшого брата Федька, у якого й навчилася потай од старших писати: він сідав до столу, сідала й вона, підстерігши хвилину, коли батьків не було вдома. Він виводив перші літери, виводила й вона, і цвіла, і мугикала радісно, й штовхала брата в плече, коли в неї виходило. А потім, коли Федько кінчав із уроками, вона ховала свого зошита під піч, і ніхто в Тарасівці не догадувався навіть, що німа вміє писати і почерк у неї такий, як у брата. Окрім однієї людини, Грицька, шістнадцятилітнього Приходьченка, молодшого брата Євгена, що пішов приймаком до Шульженків. З Грицьком вона дружила ще змалечку, коли удвох пасли гусей, потім за усталеною ієрархією піднялися до свинопасів, а згодом стали довіряти їм і корів – од Грицька у неї не було таємниць, тим більше що він, один з небагатьох, розумів її німу мову і вмів розмовляти із нею на мигах. Тож до Грицька вона зараз і йшла, до хати Приходьків, вірніш, не до хати, а до клуні, куди Грицько щовесни, як тільки теплішало, перебирався спати з ще меншим братом Іваськом – було їх у Приходьків стільки, що навіть батьки з ліку збивалися.
Німа завернула на садибу Приходьків: тут уже не було стежки, та дівчині вона, власне, й не була потрібна. Рушила навпростець, підминаючи голими п’ятами молоденьку картоплю – Приходьки, скільки жили, одну картоплю й садовили – ні помідори, ні огірки, ні кріп чи петрушку – тільки картоплю. Все інше вважалося забаганками панськими, дарма тільки землю переводити, от