– Вдруге пристрілю на місці, – процідив крізь зуби Гайдук. – Марш до роботи!
Схлипуючи, затуляючи долонею розквашеного рота, парубійко звівся над силу і задком-задком – од Гайдука. Гайдук же дістав хустину, витер бридливо правицю, рушив до саду.
Після цього всі працювали мовчки, мов води в роти понабиравши. Кивне хіба один одному – «Подай!» – та й знову за роботу. І коли врешті була оголошена обідня перерва і люди заходилися коло їжі, принесеної з села, кожен їв собі мовчки, мов з примусу. Не збиралися навіть до гурту, як те зроду-віку водилося на громадських роботах: у полі, на жнивах чи на сіножатях…
Рівно о дев’ятій Гайдук подав команду кінчати. Люди потягнулися мовчазною вервечкою, і попереду майже бігли жінки, бо на кожну ж удома чекала непочата робота: і худоба непоєна, і діти негодовані – дай Боже до півночі впоратись.
– Завтра щоб після сьомої в селі не було ні душі! – попередив Гіриходька. – Сам пройдусь перевірю.
Глянув на сонце. Велике, червоне та чисте, воно уже зависало над обрієм, і просякнутий первозданною тишею степ готувався до сну. Все завмерло, навіть птахи, що досі невтомно висвистували, умовкли, лише іноді лунав різкий посвист байбака, що попереджав про небезпеку. Гайдук колись любив стрічати отакі передвечірні години, женучи з паші худобу, а зараз не звертав уваги ні на сонце, ні на обрій задумливий, ні на притихлі поля: знову думав про листівки, що лежали в кишені, про їх авторів… Тому й не зайшов навіть до комірника, який запросив на вечерю, а подався до управи. Наказав поліцаям обійти село, зібрати всі учнівські зошити.
– Усі до одного! – І постукав по циферблату годинника пальцем. – Щоб за дві години всі зошити лежали отут на столі. Виконуйте!
Зошитів набралося достобіса: поліцаї завалили ними весь стіл. І Гайдук, відпустивши поліцаїв вечеряти, звільнив на столі трохи місця, почав з крайньої купи.
Щоб легше було найти, переглянув спершу зошити в косу лінійку з видертими сторінками. Але учні Тарасівки, мабуть, тільки те й робили, що видирали сторінки, – жодного цілого зошита, особливо у хлопців, і Гайдук, махнувши рукою, став дивитися всі підряд.
То була важка й невдячна робота: звіряти почерки. Минула година, а зошитів мовби не меншало. «Наплодили грамотіїв!» – зло подумав Гайдук, дивлячись на стоси, що чекали на нього. Спершу, переглянувши, одклав на лаву, а потім став жбурляти на підлогу. «Не той… Не той… Не той…» – одкидав Гайдук зошит за зошитом, і йому вже рябіло в очах, і літери зливалися докупи – він аж головою трусонув очманіло й протер долонями очі. «Як вони і вправлялися?!» – подумав про вчителів, бо досі вчительський хліб йому здавався найлегшим.
Він уже машинально перегортав зошити, уже й не звіряв, не вдивлявся: погляд – зошит, погляд – зошит, як враз його наче вдарило в очі, і Гайдук поспіхом нахилився за зошитом, що кинув був на підлогу.
Розкрив, глянув на першу сторінку, перевів погляд на листівку.
«Невже