Спасибі, заступився Приходько Микола Васильович. Сказав, що воно-то так, строгість, звісно, потрібна, але народ цього разу не винен: його, Приходькова, вина. Не попередив, що на обід в село не пускатимуть.
– Та й ви ж мені не сказали нічого.
– А вам треба все казати та пояснювати? – огризнувся Гайдук. Однак погодився відпустити людей на обід. Тільки не всіх, бо це ж не люди – худоба: розбредуться, до вечора не збереш. Хай виділять по одному на десять дворів, і ті вже у село й сходять.
«Оце так! – переглянулись люди. – Маємо панщину».
– А тепер – за роботу! – скомандував Гайдук. І додав, скрививши в посмішці вуста: – Звикли мітингувати, тепер звикайте працювати як слід.
Стали до роботи. Хто – колоди тесати, хто – пиляти дошки, хто з бур’янами воювати, а ще більше подалося в здичавілий сад: вирубувати вишні й сливи, яблуні й груші, що давно уже перестали родити. Та ще й викорчовувати. А вона ж, деревина, росла, здається, не стільки вгору, скільки донизу: переплелася корінням, що й сам чорт ногу зламає. Іще переносили цеглу, викладали в акуратні бурти, бо складали до цього, наче навмисне, – якраз на тому місці, де має стояти палац.
Васильович, хоч його ніхто й не примушував, теж узявся до роботи: пішов із дідами та підлітками корчувати дерева. І комірник побігав та й собі – допомагати жінкам, що цеглу носили. Не стільки помагав, скільки покрикував:
– Давайте, дівчата, давайте: німці старательних люблять!
– Ви б хоч під ногами не плуталися! – розсердилися врешті жінки. – А то ще цеглину на голову впустимо.
Комірник одразу ж і одійшов: од них, божевільних, всього можна чекати! Понипав, понипав, на Гайдука боязко зиркаючи, а тоді до пильщиків, які розпускали на дошки грубезну колоду:
– Ворушіться, хлопці, ворушіться: німці старательних люблять!
– А ми що, не ворушимося? – скосив на нього око Глекуха, а Йван Приходько, який стояв унизу, одразу ж спитав:
– Пособити прибіг? От спасибі ж тобі! А я думаю, хто б мене підмінив, бо курити хочеться, аж вуха попухли.
– Курити будете, як скомандують! – озвався зверху Глекуха: він сердився на Йвана, який водив пилкою, аби тільки збоку здавалося, що чоловік пиляє, старається. Сам же працював, як машина – поки дошку не розпустить – не перепочине. – А вони хай краще тирсу зберуть.
Комірник заходився коло тирси: це все ж не руками вниз-угору махати. Як намахаєшся, то й плечей не будеш чути. Іван же вичитував Глекуху:
– І хто тебе таким і на світ породив? Як твоя нещасна Ганка з тобою й живе?
– Живе, – буркав незворушно Глекуха, невтомно водячи пилкою. Лінькувато якось водив, не поспішаючи, а спробуй із ним попрацювати у парі – наплачешся. Одмахає рука отим своїм чирги та чирги, що потім і цигарки не зліпиш.
– Та чи ти премію собі заробляєш, що так стараєшся?! – не витримав нарешті Іван.
– А що?
– Поміщик,