– Кричить… А чого?
– Боїться, мабуть, – озвався Грицько. – А ми більше до тебе не прийдемо. – В голосі його аж затремтіла образа.
– Ну й дурень! – спалахнув Євген. – Ти до кого ходиш: до мене чи до неї?… А вона покричить, покричить та й замовкне. Не бачиш, що з нею?.. А твоя мати не труситься над тобою?
– То ж мати.
– А це жінка… От женишся – узнаєш, почім ківш лиха! – Євген порипів милицями, мовив примирливо: – Ну, гаразд… Приходь завтра вдень, поговоримо. Бо й насправді отут серед ночі… А її проведи, – кивнув у бік німої. – Та скажи, щоб ночами не бігала: ще на кулю нарветься.
– Скажу, – буркнув Грицько: він був невдоволений братом. Здавалося, що і Євген уже боїться, страхується. Так навіщо ж було тоді затівати?
– Та приглядайтесь пильніше, щоб на яку біду не наскочили, – сказав їм уже в спини Євген. Він довго стояв на порозі: до хати вертатися не хотілося. Знав: не минути сварки з дружиною. Євген же сваритися терпіти не міг, нелюбов оця була у нього в крові, од тата, який, як тільки мати розсердиться, так і намагався швидше щезнути з її очей. «Будуть тепер сльози до ранку», – подумав похмуро, бо Катерина, понісши, ставала все дратівливішою – вибухнути безпричинним плачем для неї нічого не варто. А тут іще оці північні відвідини. Його й самого огортала тривога, хоч він себе й переконував, що нічого не буде… що все обійдеться… що Гайдук, обпікшись на Гусаках, плюне на всі оті зошити… А десь у підсвідомості ворушилася думка: «Ба ні, не плюне!» І як Євген її не проганяв, вона не щезала.
Все більше хотілося курити. Євген полапав себе по кишені, мнучи кисет з тютюном, та врешті й не витримав: повернувся до хати. «Разок затягнуся і знову – надвір, – думав похмуро. – До ранку стоятиму!»
Катерина все ще була при столі, хоч уже й не плакала: сиділа, ввіткнувшись обличчям у лікоть. Довга коса розпустилася, звисала їй набік, і від усієї застиглої постаті віяло такою розпукою, що в Євгена одразу ж защеміло на серці. А водночас він ще продовжував злитись на неї за оті сльози й крик, тому й не озвався і словом: порипуючи милицями, підійшов до столу, став лаштувати цигарку Тютюн просипався на підлогу, бо тремтіли і кільці, до того ж Євген, розбалуваний в училищі, а потім і в армії фабричними цигарками, ніяк не міг звикнути до дядьківських самокруток.
Сяк-так зладнавши цигарку, потягнувся до лампи, викрутив ґніт: сірників було обмаль, їх економили люто, як і весь крам, що колись надходив із міста: сіль, гас, мило, не кажучи вже про цукор. Люди вже встигли й дорогу до крамниці забути. Тож Євген прикурив, пильнуючи, щоб не закоптіти скло, вкрутив знову гніт.
Затягнувся, жадібно ковтаючи дим.
– Ти б хоч у сіни вийшов, – не одриваючи од ліктя обличчя, озвалася Катря. Голос її пролунав так рівно й спокійно, наче вона й не плакала щойно, не кричала, злістю ламаючи рота. «Пронесло», – зітхнув полегшено Євген, але не озвався і словом: тепер, коли вона пересердилася, настала його пора покомизитись.
Порипів мовчки у сіни.
Курив,