– А тепер закопуй, – сказав спокійно Гайдук. Не став читати нотацій. Знав: віднині кожен із них скоріше проковтне недокурок, аніж кине на підлогу.
Потім, коли яма була закопана, ще й утрамбована, взявся за поліцаїв. Прискіпливо перевірив зброю, чи добре почищена. Повів на луки, за річку, поставив мішень, показав поціляти в яблучко. Поліцаї чи то хвилювалися, чи не стріляли ніколи: мазали, аж кулі висвистували.
– Шлехт!.. Шлехт!.. – примовляв щоразу Гайдук. Не сердився, не кричав, однак од голосу його, крижаного, спокійного, поліцаям ставало аж млосно. Відчували: цей не помилує. В разі чого – стрельне й не зблимне.
Під кінець узяв гвинтівку в одного з поліцаїв, сам ліг на землю. Прицілився, випустив п’ять набоїв. Обганяючи один одного, поліцаї побігли до мішені: всі кулі поцілили в яблучко!
– Так стріляти! – сказав строго Гайдук. Дістав портсигар, закурив, мружачи холодні очі від цигаркового диму.
– Яволь! – вигукнули поліцаї.
Щось подібне до сміху торкнуло тверді Гайдукові вуста.
– Щодня, з дванадцятої до першої, ходитимете сюди й стрілятимете. Доки не поцілятимете в яблучко. А зараз ідіть повечеряйте. І щоб в цванціг нуль-нуль були вже на службі… Дотримується комендантська година?
– Дотримується, пане начальнику!
– Погано дотримується. Населення ходить по вулицях кому коли заманеться, посеред ночі украли кулемета в поліції – це не комендантська година, а суцільний бордель!
– А як вони не слухаються, – поскаржився поліцай, що копав яму.
– Що значить – не слухаються? – запитав суворо Гайдук. – Ви хто: поліцаї чи тільні корови? Гвинтівку з плеча і стріляйте. Одного-двох уб’єте, решта слухатиметься, аж присідатиме… І зарубайте на носі: я вам не Івасюта!.. Ідіть!
Поліцаї обернулися невміло, закрокували, мов гуси.
«Вояки! – дивився їм у спини Гайдук. – 3 такими хіба наведеш порядок у селі!» Подумав про те, що варто підібрати ще двох-трьох поліцаїв уже в Хоролівці. Серед карних злочинців, що сиділи у в’язниці. Злодії? Убивці? Бандити? А Гайдукові такі й потрібні. Щоб і матері не пожаліли рідної. Головне – прибрати одразу ж до рук, щоб більше смерті боялися.
Ну, це він зуміє.
І ще про одне думав Гайдук, повертаючись до управи. Коли перевозити Ольку: зараз чи трохи пізніше. Врешті вирішив перевезти, як наведуть сякий-такий лад у хаті. Вибілять, вишкребуть, пофарбують, аж тоді поїде забирати майно. Забере все до трісочки, лишить новому начальникові голі стіни – хай сам наживає.
Аж усміхнувся, задоволений.
А коли пізно ввечері зайшов до прибраної хати та ліг на застелене старанно ліжко (не роздягаючись ліг, наче на фронті, ще й кобуру на живіт пересунув, щоб була під рукою), коли вмостився як слід, став думати про Івасюту. Який, мов у воду пірнув, мов провалився