У мене аж полегшало на душі. Після всіх років біганини, поїздок туди-сюди нарешті настав час облаштуватися. У мене було трохи заощаджень, ще якісь гроші я мала отримувати від П’єтро на утримання дітей, а до того ж я збиралася підписати вигідний контракт на нову книжку. Я нарешті почувалася дорослою, мій авторитет зростав із кожним днем. У таких умовах повернення до Неаполя могло виявитися захопливим викликом, дуже корисним для моєї подальшої роботи. Та перш за все я хотіла жити з Ніно. Як гарно буде гуляти разом, зустрічатися з його друзями, щось обговорювати, засиджуватися допізна! Мені хотілося винайняти добре освітлену квартиру з видом на море. Мої діти не повинні відчувати, що їм бракує родичів із Генуї.
Я вирішила не телефонувати Лілі й не казати про переїзд. Я була впевнена, що вона відразу почне пхати носа в мої справи, а мені цього не хотілося. Натомість я зателефонувала Кармен, з якою здружилася протягом року. Щоб її потішити, я зустрілася з Армандо, братом Наді, і, на своє превелике здивування, дізналася, що він тепер не тільки лікар, а й один з найактивніших лідерів Демократичної партії. Він поставився до мене з великою повагою. Розхвалив мою книжку, умовляв погодитися на зустріч із читачами десь у нашому місті. Потім привів мене в якусь на той час дуже популярну радіостудію, яку сам заснував, і там, серед повного безладдя, узяв у мене інтерв’ю. Але на моє питання про сестру, яке він іронічно назвав недоречною цікавістю, відповів ухильно. Сказав, що Надя почувається добре, поїхала кудись дуже далеко і надовго разом із матір’ю – оце і все. Про Пасквале він нічого не знав і знати не хотів. «Такі, як він, – наголосив Армандо, – зруйнували чудовий за своїм значенням політичний період».
Звичайно, для Кармен я пом’якшила його слова, але вона все одно засмутилася. Той тяжкий смуток охопив її надовго, тому я вважала за обов’язок час від часу зустрічатися з нею, коли бувала в Неаполі. Я відчувала її тугу і розуміла. Пасквале був нашим Пасквале. Ми обидві любили його, хай би що він накоїв. У моїй пам’яті збереглися про нього окремі уривчасті спогади: як ми разом ходили до районної бібліотеки, як хлопці билися на площі Мартірі, як він приїхав до мене автівкою, щоб відвезти до Ліли, як явився в нашу квартиру у Флоренції разом із Надею. Кармен я пам’ятала й розуміла краще. На її дитячий біль – я добре пам’ятала, як заарештували її батька! – накладався біль за брата, що надавало їй рішучості захищати його всіма способами. Якщо кілька років тому я вважала її лише давньою знайомою з дитинства, яка пішла працювати до ковбасної крамниці Карраччі завдяки Лілі, то тепер вона стала для мене подругою, з якою я охоче бачилася і яку любила.
Ми зустрілися в барі на вулиці Дуомо. Усередині було темно, ми всілися ближче до дверей. Я в найменших дрібницях