Історія втраченої дитини. Элена Ферранте

Ґальяні укрилася від правосуддя за кордоном, а тому моя подруга хотіла попросити мене про послугу: зв’язатися з колишньою викладачкою і поцікавитися, чи Пасквале теж врятувався разом із нею. Кармен кілька разів вигукнула під час розмови: «Я не хочу, щоб дітям багатіїв усе сходило з рук, а відповідати доводилося тільки таким, як мій брат!» І нарешті попросила Ніно передати мені, щоб я в жодному разі не сміла користуватися для цього телефоном: ні для розмов із викладачкою, ні з нею самою. Складалося враження, ніби Кармен вважала, що її турбота про Пасквале теж була злочином, до якого могла стати причетною і я. Свою розповідь Ніно закінчив такими словами: «Кармен і Ліла – дві дурепи, не зв’язуйся з ними, а то вскочиш у халепу».

      Я подумала, що ще кілька місяців тому зустріч Ніно з Лілою, навіть у присутності Кармен, мене б стривожила. А тепер я з полегшенням усвідомлювала, що мені байдуже. Мабуть, я була так упевнена в коханні Ніно, що навіть припускаючи її намір відбити його, я не вірила, що їй це вдасться. Я погладила коханого по щоці і насмішкувато відповіла:

      – Гляди краще сам не потрап у халепу! Як це так: то не маєш ані хвилинки вільного часу, а то він відразу у тебе знайшовся?

19

      У той період мене вперше вразило, як чітко Ліла окреслила для себе коло інтересів. Її рідко цікавило щось поза межами району. А якщо вона і виявляла інтерес до чогось більшого, то воно обов’язково якось пов’язувалося з людьми, яких вона знала ще з дитинства. Навіть працювала вона, як мені було відомо, у межах району. Казали, що Енцо інколи їздив у робочих справах до Мілана чи Турина. Ліла – жодного разу, і те її бажання закритися в районі почало мене непокоїти тоді, коли я сама дедалі більше захоплювалася подорожами.

      У ті часи я радо хапалася за будь-яку можливість виїхати за межі Італії, особливо коли можна було зробити це разом із Ніно. Наприклад, коли невелике німецьке видавництво, яке опублікувало мою книжку, організувало мені промотур Західною Німеччиною та Австрією, він покинув усі свої справи і став моїм веселим запобігливим водієм. За п’ятнадцять днів ми об’їздили купу міст і селищ, подорожуючи горами й долинами неймовірної краси, гідної пензля великих художників. Кожна гора, озеро, місто чи скульптура, якими ми милувалися, дарували нам насолоду від перебування в тому місці й служили додатковим витонченим обрамленням нашого щастя. Навіть коли жорстока реальність накочувалася на нас і лякала, бо саме про неї мені доводилося говорити щовечора перед доволі радикально налаштованою публікою, пізніше ми обговорювали той страх як веселу пригоду.

      Якось пізно ввечері ми поверталися автівкою до готелю, і нас зупинила поліція. У темряві німецька мова із вуст чоловіків у формі та зі зброєю в руках прозвучала моторошно. Поліціянти виштовхали нас із машини, розлучили, мене всадовили в одну автівку, незважаючи на мої крики, Ніно – в іншу. Нас привезли у якусь кімнатку, спершу залишили без пояснень, потім накинулися з допитом: документи,