Я промовчала, бо знала, що зайшла надто далеко. Мені хотілося вибачитися, але я цього не зробила. Наступного ранку Аделе наказала хатній робітниці допомогти мені зібрати валізи. «Я сама!» – вигукнула я і пішла, навіть не попрощавшись із Ґвідо, який сидів у своєму кабінеті. Удаючи, що нічого особливого не відбувається, уже за кілька годин я стояла на вокзалі з купою валіз і двома дітьми, які насторожено поглядали на мене, не знаючи, чого чекати.
Пам’ятаю свою втому, гамір центрального фоє вокзалу, залу очікування. Деде ображалася, що я постійно її підштовхувала: «Не штовхайся, не кричи, я не глуха!» А Ельза допитувалася: «Ми до татка їдемо?» Обидві тішилися, що не треба йти до школи, але я відчувала, що вони мені не довіряли. Обережно запитували, готові відразу замовкнути, якщо я розсерджуся: що ми робитимемо, коли повернемося до діда й бабусі, куди підемо їсти, де спатимемо?
Спершу, охоплена розпачем, я хотіла було поїхати до Неаполя і явитися з дітьми без попередження до Ніно й Елеонори. Казала сама собі: а що, так і треба, адже ми опинилися в цій ситуації і з його вини теж, хай і він заплатить. Хотіла, щоб хаос охопив і роздушив його, як дедалі більше охоплював й душив мене. Він мене обдурив. Зберіг свою сім’ю, та ще й мене тримав при собі для задоволення. Я вирішила остаточно все змінити, а він – ні. Я покинула П’єтро, а він лишився з Елеонорою. Отже, правда на моєму боці. Я мала право вторгнутися в його життя і заявити: «Що ж, дорогенький, а ось і ми! Якщо до цього ти хвилювався через божевілля дружини, то тепер божевілля тобі влаштую я! Побачимо, що робитимеш!»
Але поки я готувалася до довгої й нестерпної подорожі до Неаполя, несподівано передумала, почувши оголошення з гучномовця, і вирушила до Мілана. Я запевняла сама себе, що в цій ситуації мені як ніколи потрібні гроші, а тому передусім треба піти до видавництва й випросити роботу. Лише сидячи у вагоні, я усвідомила причину несподіваної зміни планів. Незважаючи на все, що сталося, моє кохання не згасло, і сама лише думка про те, щоб заподіяти зле Ніно, ножем краяла серце. Скільки б я не писала й не говорила про жіночу незалежність, я не могла жити без його тіла, його голосу, його розуму. Мені гидко було самій собі в цьому зізнатися, але я надалі його хотіла і любила більше за власних доньок. Завдати йому шкоди і ніколи більше не бачити – про це не могло бути й мови: мій образ незалежної високоосвіченої жінки розпадався на очах, відокремлювався від образу жінки-матері, водночас жінка-мати в мені не бажала мати нічого спільного з жінкою-коханкою, а жінка-коханка – із розлюченою селючкою. Будь-якої миті всі вони були готові вилетіти з мене, причому кожна – у своєму напрямку. Що ближче ми під’їжджали до Мілана,