– вороже. Я погано пам’ятала їхню домівку у Генуї, у моїй пам’яті закарбувалося хіба що відчуття простору і яскравого світла повсюди. Насправді їхні кімнати були заставлені книжковими полицями й антикварними меблями, прикрашені кришталевими люстрами, важкими шторами та застелені коштовними килимами. Лише зала була яскраво освітленою завдяки великому французькому вікну від стелі й до підлоги, з якого відкривався чудовий вид на море – це робило його найціннішою прикрасою кімнати. Я помітила, що доньки почувалися тут краще, ніж удома: брали все, що заманеться, торкалися до всього, і ніхто не робив їм за це зауважень. Вони зверталися до хатньої робітниці ввічливим, але водночас наказовим тоном, якого навчилися від бабусі. У перші години дівчатка показували свої кімнати, сподівалися, що я захоплюватимуся їхніми численними іграшками – такими дорогими, що ми з їхнім батьком нізащо б таких не купили! – розповідали про все чудове й захопливе, що вони робили й бачили. Згодом я зрозуміла, що Деде більше любить діда, а Ельза, хоч і обіймала мене міцно й цілувала, з будь-яким проханням зверталася до Аделе, а коли втомилася, то залізла до неї на руки й поглядала на всіх сонними оченятами, запхавши великого пальця до рота. То діти так швидко навчилися обходитися без мене?! Чи то вони так настраждалися через побачене й почуте протягом останніх місяців, що тепер боялися знову прийняти мене, бо я нагадувала їм про пережиті страхи? Не знаю. Звичайно, у мене не вистачило сміливості відразу заявити: збирайтеся, ми їдемо. Я залишилася на кілька днів, почала знову піклуватися про дітей. Свекри мені не заважали, не втручалися, коли Деде противилася моїм вимогам і шукала в них підтримки, вони м’яко уникали конфліктів.
Особливо Ґвідо у перші дні слідкував за тим, щоб ми обговорювали лише сторонні справи та не згадували про розрив з його сином. Щоразу після вечері, коли Деде з Ельзою йшли спати, він із ввічливості складав мені компанію, а потім зачинявся в кабінеті і працював за північ (П’єтро, як виявилося, в усьому вдався у батька). Він почувався зі мною незручно, зазвичай приховував збентеження за політичними дискусіями: про кризу капіталізму, необхідність контролю над державними витратами, збільшення кількості збіднілих верств населення, землетрус у Фріулі як символ соціальної нестабільності в Італії, великі труднощі, з якими доводиться мати справу лівим силам, старим партіям та політичним групам. Але він говорив про це, не виявляючи анінайменшого інтересу до моєї думки, яку я врешті навіть не намагалася висловлювати. А коли й запитував щось, то лише про мою книжку, італійське видання якої я вперше побачила саме в їхньому домі: невеличкий невиразний томик, що надійшов поштою разом з багатьма іншими книжками й журналами, які постійно накопичувалися на столах, чекаючи свого часу. Одного вечора йому спало на думку мене порозпитувати, і я, знаючи, що він не читав і не читатиме книжку, коротко виклала йому зміст та порушені теми, а також зачитала кілька цитат. Він слухав мене уважно й зосереджено. Лише в одному місці
