Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання. Франц Кафка

до речі кажучи; тоді ж я прочитав есей про Клоделя[68], але тільки раз і занадто швидко, але жага моя стосувалася не Клоделя і не Рембо, я хотів би написати про це, але лише коли прочитаю його вдруге, досі до цього не дійшло, але ж мені вже страшенно приємно, що переклала ти саме це – чи до решти? (що таке: pamatikální? (помилка в згаданому есеї, recte[69]: gramatikální, отже, граматично), утім, так він зветься, але якщо пам’ять мене не зраджує), але в моїй пам’яті ясно залишилося в першу чергу враження від «Ave Maria» якогось набожника. У відповідь лист дівчини, з якого ти можеш скласти і мій лист, додаю, щоб ти бачила, як мене відкидають, небездовідно. Я більше не відповім.

      Учорашній вечір був не набагато кращий, аніж минулої неділі. Почалося все дуже навіть добре; коли я вийшов з дому, збираючись на цвинтар, було 36° у тіні, і трамваї страйкували, але саме це надто мене потішило, адже я смакував цю пішу прогулянку майже так само, як тоді в суботу прогулянку в садок біля Біржі. Але коли добрався до цвинтаря, не зміг знайти могилу[70], канцелярія була на замку, ні служителі, ні жінки нічого не знали, я навіть в одній із книг довідувався, але з’ясувалося, що книга не та, кілька годин блукав там, від читання написів голова пішла обертом, і в такому стані пішов я з цвинтаря. [3–4 слова написано нечітко]

      Ф.

(Прага, 20 липня 1920 р.) Вівторок

      У перерві між диктуванням, на яке я нині себе порушив: такі маленькі радісні або бодай природні листи, як обидва сьогоднішніх, це вже майже (майже майже майже майже) ліс і вітер у твоїх рукавах і вид на Відень. Мілено, як добре в тебе!

      Сьогодні дівчина без єдиного слова, лише з кількома позначками олівцем, переслала мені твій лист. Вочевидь, вона ним незадоволена; звичайно, він, як будь-який лист, в якому є закреслення, не позбавлений недоліків, і, дивлячись на нього, я усвідомлюю, якої безглуздої неможливості я від тебе зажадав тим листом, і багаторазово прохаю в тебе прощення. Узагалі-то варто було б перепросити і її, бо ж як би не було написано, її це напевно образило. Якщо ти, наприклад, пишеш, вельми делікатно пишеш: «Poněvadž про Vas nikdy ani nepsal ani nehovořil»[71], її це напевно образить, точно так само, як образило б і протилежне. Даруй мені ще раз.

      Іншим листом, адресованим Сташі, ти, між іншим, неабияк мені допомогла. Удень мені вдалося збути цей лист у бюро, але далося це нелегко, я майже поклав на це свою енергію і не зберіг ані краплі для кабінетної роботи.

      Лист до Сташі: Їловський був у мене вчора вранці і згадував, що від тебе надійшов лист, що він бачив його на столі, коли рано-вранці він ішов із дому, але ще не знав, що в ньому написано, ввечері Сташа мені скаже. Перед лицем його люб’язності мені було досить незручно, бо ж не про все, чому почасти я є причиною, можна було написати у твоєму листі.

      Але ввечері з’ясувалося, що він-таки дуже добрий, і обох задовольняє з погляду його дружнього настрою (я його не читав), перш за все, тут була невелике слово подяки чоловікові, який зміг тільки звернутися до моїх послань і воістину ущасливити Сташу, змусивши очі її світитися трохи яскравіше, ніж