До відсутності відповіді на запитання «де» він уже давно звик. Сотні разів він намагався змоделювати ситуацію, ДЕ САМЕ все розпочалося, але тільки-но назрівала відповідь і ситуація прояснялася, усе так само швидко віддалялося і ставало ще незрозумілішим і заплутанішим. Він ніби по ледь помітних сходах підходив до бажаної відповіді, але раптом ці сходи ставали нескінченними й переходили в інші, спрямовані в абсолютно зворотному напрямку. Кожна наступна сходинка тільки все заплутувала, нитка губилася, і все починалося спочатку.
Усе це нагадувало живопис парадоксального світу Мауріца Корнеліса Ешера4, що висів у холі першого поверху редакції газети Les Mondes у тринадцятому окрузі Парижа на бульварі Огюста Бланки. Замість людей-манекенів на картині, куди його закинули спогади, він бачив себе, що так безглуздо блукав то вгору, то вниз божевільними сходами без поручнів у світі, в якому, як і в його житті, навряд чи зужитковувалися закони реальності. Начебто відповідь була очевидною, але варто було подивитися на обставини з іншого боку, повернути картину на дев'яносто градусів, і все знову ставало незрозумілим, а відповідь на запитання – дальшою від істини.
Ні, він не страждав на амнезію, тобто втрату пам’яті чи бодай її ослаблення. Навпаки, йому надзвичайно подобалося копирсатися у своїх спогадах. Іноді маленька споминка з далекого дитинства, що виринала з його свідомості, унаслідок таких вправ обростала сюжетом, бесідами, особами, навіть відчуттями, які він пережив колись, і це слугувало відновленню у спогадах всього до найдрібніших деталей.
Тут було щось інше. У його житті закони реальності сплутувалися, і для того, щоб залишатися самим собою і не збожеволіти, йому доводилося чіпко триматися за всі спогади, чітко розділяти своє життя і контролювати себе та події, що відбувалися з ним. Згодом йому це вдавалося, але жити в поділі було дуже непросто.
Унизу, під урвищем, борючись з перешкодами з великих та пласких брил, гамірно текла Вича. З цією невеликою, але бурхливою річкою, саме з цим місцем пов'язано дуже багато спогадів з його дитинства. Років зо тридцять тому тут, у компанії таких же, як він, бешкетників, минали його дитячі роки.
***
– Робе́ре, додому, – відлунням у вухах і теплою хвилею в серці відгукнувся в пам'яті суворий голос матері, яка стояла на тому ж місці, де зараз стоїть таксі, і гукала сина. – Ну скільки можна тебе кликати?! Мерщій додому!
Мама, невисока жінка з довгим і чорним як смола волоссям, у рожевій сукні і білих босоніжках, стояла нагорі поблизу дороги, притримуючи червоний ровер5, і чекала, коли син збере свої речі і підійде до неї. Вітер розкуйовджував її чорні локони, а вона марно намагалася рукою прикривати очі від сонця і водночас приборкувати безладно розтріпані від пориву вітру коси.
Робе́р… Саме