Справжня історія Стародавнього світу. О. Р. Мустафін

звичками намагалися відрізнятися від решти громади – використовували особливий посуд, більш вишуканий одяг, надягали коштовні прикраси, замовити чи придбати які звичайні селяни не могли. Знаті вже не треба було щодня працювати на пасовиську, у полі чи у майстерні, її головним заняттям стало керування, організація життя одноплемінників. Знатність, як і майно, передавалася в спадщину. Якщо раніше старійшинами ставали найдосвідченіші і найздібніші, то тепер – частіше діти чи онуки колишніх старійшин. Згодом це також навчилися пояснювати тим, що своїх нащадків знать з дитинства навчає складного ремесла управління, тоді як звичайний селянин без такого виховання керувати громадським життям не здатен.

      Представники знаті радяться між собою. Малюнок з рельєфу на Колонні Марка Аврелія у Римі.

      Виникнення майнової і суспільної нерівності викликало спротив більшості громади. Щоб заспокоїти невдоволених, знать змушена була ділитися частиною накопичених багатств – роздавати подарунки, влаштовувати для одноплемінників бенкети, іноді навіть знищувати надмірні, на думку сусідів, запаси. Проте громадські частування чи роздача подарунків лише підкреслювали особливе становище знаті у суспільному житті.

      2. Війни і вожді. Сварки і бійки між людьми траплялися завжди. Проте лише з появою приватної власності і майнової нерівності битися почали для того, щоб захопити чуже майно. Люди, які раніше бралися за зброю лише для полювання на тварин, тепер почали використовувати її одне проти одного. Сперечатися між собою починають і окремі громади, а з часом такі сутички перетворюються на справжні війни. Сильніші племена могли просто відняти худобу, збіжжя чи коштовності у слабших, привласнити їхні поля чи пасовиська або змусити платити данину – тією ж худобою, збіжжям чи коштовностями.

      Для нападу на сусідів чи навпаки – захисту від нападів сусідів – одноплемінники змушені були гуртуватися й обирати собі військового керівника – вождя. Під час війни під його проводом воювали всі одноплемінники, а щоб ворог не міг напасти зненацька, вождь зазвичай створював невеличкий, але постійний озброєний загін із найкращих вояків – дружину. Для дружинників війна була головним заняттям, на власне господарство в них просто не вистачало часу, а згодом вони й самі починали вважати працю селянина не гідною «справжнього вояка».

      Поступово вождь перетворювався на постійного провідника племені. Більшу частину військової здобичі отримував саме вождь і його дружинники. Вони ставали заможнішими за своїх одноплемінників, поповнюючи лави знаті. А озброєній знаті вже легше було нав’язувати свою волю решті громади.

      Вождь зулусів і його військовий загін. Фото кінця XIX сторіччя.

      3. Поява рабства. Під час воєн переможці не лише захоплювали майно переможених, а часто брали у полон і їх самих. У найдавніші часи полонених убивали – адже навіть позбавлений зброї