– Голова в сейфі, – озвалася вона. – Засушена чи ні, мавпяча чи ні, але як це витлумачити?
– Очевидно, Гольґер Ерікссон був значно складнішою особистістю, ніж можна було подумати, – зауважив Валландер.
Вони чекали, поки Нюберг і його помічник спорожнять сейф. Була дев’ята година ранку. Валландер розповів про пачку з Буроса. Переглянувши її вміст, Геґлунд задумалася, що б це могло означати. Удвох вони дійшли висновку, що треба старанніше оглянути Рунфельдтове помешкання, ніж це похапцем зробив Валландер. Найкраще було б, щоб для цього Нюберг на якийсь час відступив одного зі своїх підручних. Зателефонувавши до поліційного відділка, Геґлунд дізналася, що за останні дні данська поліція не діставала повідомлень про утоплеників, знайдених на березі моря. У поліції Мальме та Морської рятувальної служби теж нема відомостей про таких мерців. О пів на десяту Нюберг приніс усе те, що було у сейфі. Валландер відсунув набік аркуш із віршем. На стіл лягли кілька старих календарів та записників, коробка з медаллю і зсохла поморщена голова, яка й привернула увагу всіх співробітників. При денному світлі зникли всі сумніви. Це людська голова. Чорна голова. Належала дитині. Або ж підліткові. Розглядаючи її крізь лупу, Нюберг зауважив, що шкіра побита міллю. Коли він нахилився до голови й понюхав її, Валландер гидливо скривився.
– Хто розуміється на засушених головах? – спитав Валландер.
– Хтось із Етнографічного музею, – відповів Нюберг. – Нині це Народний етнографічний музей. Державне поліційне управління видало цінну брошурку. У ній написано, де можна дізнатися про всілякі рідкісні явища.
– Тоді ми зв’яжемося з цим музеєм, – сказав Валландер. – Було б добре, якби ми вже в ці вихідні знайшли знавця, що міг би відповісти на наші запитання.
Нюберг заходився пакувати голову в поліетиленовий мішечок. Валландер і Геґлунд сіли за стіл і стали оглядати інші предмети. На медалі, що лежала на шовковій подушечці, був напис французькою мовою. Ніхто з поліцаїв не зрозумів, що він означає. Навіть Нюберг. У нього англійська поганенька, а про французьку не варто й говорити. Тоді вони взялися до календарів – старих, із початку шістдесятих років. На форзаці одного з цих щорічників вони розібрали напис – «Гаральд Берґґрен». Курт вичікувально глянув на Анн-Брітт. Вона похитала головою. Таке ім’я та прізвище досі не фігурувало в матеріалах слідства. На берегах календарів було кілька записів. Зазначено час. Ініціали. В одному місці стояло: «Г. Е.». Це було десятого лютого 1960 року. Понад тридцять років тому.
Погортавши густо помережані письмом сторінки нотатника, Валландер побачив, що це щоденник. Перший запис датовано листопадом 1960-го, останній – липнем наступного року. Дрібний нерозбірливий почерк нагадав Валландерові про забутий візит до окуліста. Позичивши збільшувальне скло в Нюберга, інспектор перекидав сторінки й читав п’яте через десяте.
– Йдеться про Бельгійське Конго, – виснував